Витоки християнства

План

 

1. Вступ…………………………………………………………………………….

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями — православ'я, католицизм, протестантизм. Усупереч усім цим труднощам християнство сьогодні переживає період підйому. На це вказує цілий ряд безперечних ознак. Продовжується поширення християнства в усьому світі. Незважаючи на демографічний вибух у країнах "третього світу" після Першої світової війни, кількість християн значно збільшилася відносно загальної чисельності населення в Індії, Індонезії й африканських країнах, розташованих на південь від Сахари.  
Християнство стало важливим фактором самостійного соціального і культурного розвитку народів країн, що одержали незалежність, "третього світу". Зокрема, розширювалася програма підготовки християнських священнослужителів з числа представників корінного населення, і багато хто з них увійшли в єпископат Римсько-католицької церкви (або в його аналог у протестантських церквах).

 

2. Витоки християнства

 

При вивченні цієї другої за хронологією виникнення світової релігії необхідно зазначити, що за змістом вона тісно пов'язана  з іудаїзмом.

Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних  провінціях Римської імперії за часів  глибокої кризи рабовласницького ладу.

Внутрішня ситуація в  імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів  породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним  розпадом Римської імперії християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто  у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Месіаністські погляди  набули особливого поширення серед  іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною 73 - 66 рр. до н. е.

В іудаїзмі виникає секта  євусеїв (євсеїв). 1947 - 1952 рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень в Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено "наставнику справедливості" - ймовірно, засновнику секти (вона існувала з II ст. до н. е. до др. пол. І ст. н. е.).

На основі рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе "синами світу", вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець.

Через 40 років після  його страти, як вважали кумраніти, він повинен був повернутися  для суду над всіма народами.

Цілком можливо, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі Ісуса  Христа (з грецьк. - помазаник, месія).

Сучасні дослідження не заперечують  історичного існування засновника християнства, оповіді про життя  і діяльність якого - Євангелія - створювалися значно пізніше його смерті.

3. Джерела християнського віровчення

 

Основні положення християнського віровчення сформульовані у Біблії  точніше у так званому Новому Заповіті, який розповідає про життя та справи Ісуса Христа та міссіонерську діяльність його послідовників, після його смерті - та у постановах християнських Вселенських соборів і викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

Згідно з Символом віри християни  повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого («Свята Тріїця»). Бог-отець розглядається як творець світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською «біографією». Бог-дух святий походить від Бога-отця, у католицизмі і від Бога-сина. Християнська «Тріїця» несе на собі відверті сліди політеїзму, звільнитися від яких ця монотеістична релігія так і не змогла.

За свій, хоч і пасивний, протест  проти порядків Римської імперії  прихильники християнства жорстоко переслідувались. Необхідно пояснити, що цей протест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалась на "небесного" Спасителя і чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація.

Така ідеологія не лише не була небезпечною для пануючих верств, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящих у дусі покори. Тому держава почала поступово схилятись до християнства.

В 312 р. імператор Костянтин (306 - 337рр.) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії, в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою.

4. Ісус Христос - засновник християнської релігії.

Боголюдська природа Христа.

 

Ісус Христос, згідно традиційному християнському віровченню, Боголюдина, вміщаюча в «іпостасі єдності» своєї особи всю повноту божественної природи  і всю конкретність людської природи - в одній особі Бог-син, Логос, що не «має ні початку днів, ні кінця життя, - і людина, що мала етнічну приналежність, вік і тілесні прикмети, що народився в світ і в кінці був убитий (хоча народженню передує чудо невинного зачаття, а за смертю слідує чудо воскресіння). Для ісламу Ісус Христос - один з пророків (Іса), передуючих Мохамеду.

З погляду секулярної історичної науки, він - релігійний діяч, що з'явився і діяв в іудейському середовищі в 1 ст. н. е. та з діяльністю учнів якого пов'язаний початок християнства.

Христос народився, мабуть, дещо раніше - 4 рік до н.е. (умовно прийнята точка відліку нашої ери «від Різдва Хрістова», запропонована в 6 ст., не може бути виведена з євангельських текстів і суперечить їм, оскільки знаходиться після дати смерті царя Ірода),

Він проповідував в рідній Галілеї і інших землях палестинського ареалу і страчений римськими окупаційними властями близько 30 н.е.

Ранніх позахристиянських джерел, що стосуються життя і особи Ісуса Христа, майже немає. Його характеристика у єврейського історика 1 ст. н.е. Йосипа Флавія - більш пізня вставка, проте варіант цього місця, що дійшов до нас в арабському перекладі у складі хронікальної праці, не вселяє подібних підозр.

Він звучить так: «В цей  час жила мудра людина, яку звали  Ісус. Спосіб життя його був гідним, і він був відомий своєю  чеснотою і багато людей з іудеїв і з інших народів сталі його учнями. Пілат засудив його до розп'яття і смерті, але ті, хто стали його учнями, не відреклися від його вчення, вони розказали, що він з'явився ним через три дні після розп'яття і був живим. Вважали, що він був Месія, якого передбачали пророки».

Крім того, у Йосипа Флавія згадується «Ісус по прозванню Христос» як відомий родич побитого камінням Іакова.

У Вавілонському Талмуді  мовиться про Йешуа га-Ноцрі (Ісусі Назаряніні) як про людину, яка «творила знамення і чудеса і збивала Ізраїль зі шляху», за що його стратили «напередодні Пасхи», проте запис талмудичної традиції відбувся на сторіччя пізніше складання Евангелій.

Треба відзначити, що образ напівбожественного Посередника між божественним і людським планами буття відомий самим різним мифологиям і релігіям.

Проте Ісус Хрістос не є для христянського догмату напівбог, тобто якась проміжна істота нижче за Бога і вище за людину. Саме з цієї причини втілення Бога розуміється в християнстві як единократное і неповторне, не допускаюче яких-небудь перевтілень у дусі язичницької східної або гностичної містики: «Одного разу помер Христос за гріхи наші, а по воскресінні з мертвих більш не вмирає» - така теза, що відстоюється Блаженним Августіном проти доктрини вічного повернення.

Ісус Христос - «Єдинородний, єдиний Син» Єдиного Бога, що не підлягає включенню ні в який ряд, подібний, скажімо, принциповій множинності бодхисатів. (Тому для християнства неприйнятні спроби прийняти Хріста за одного з багатьох, включити його в ряд пророків, вчителів людства, «великих посвященних» - від симпатизуючих новій вірі віянь пізньоантичного синкретизму, через маніхейство і іслам, що дали Христу статус попередника своїх пророків аж до теософії і інших «езотеричних доктрин» нового і новітнього часу).

Це підвищує гостроту парадоксу, властивого вченню про втілення Бога: абсолютна нескінченність Бога виявляється втіленою не у відкритому ряді часткових втілень, але в единократному «олюдненні», отже повсюдність Бога вміщається в межах одного людського тіла, а його вічність - в межах неповторного історичного моменту (ідентичність якого настільки важлива для християнства, що спеціально згадується в Нікео-Константинопольському символі віри.

Християнство відкинуло  як єресь всі доктрини, що намагалися згладити ці парадокси: аріанство, заперечуюче онтологічну рівність Сина Батькові, несторіанство, що розділило божественну природу Логоса і людську природу Ісуса, монофіситство, навпаки, говоряче про поглинання людської природи Ісуса божественною природою.

Удвічі парадоксальна формула 4-го Вселенського (Халкидонського) собору (451 р.) що виразила відносини божественної і людської природи, що зберігає в боголюдині Христа свою повноту і ідентичність - «воістину Бог» і «воістину людина» - чотирма запереченнями: «непоєднано, неперетворно, нероздільно, нерозлучимо».

Формула ця намічає універсальну для християнства парадигму відносин божественого і людського.

 

5.Висновок

Отже, християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об'єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять або тільки думають, шо праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників — покарання, яке вони уявляють собі по-різному.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Калінін Ю.А. Релігієзнавство. К. 2000.
2. Каутский К.І. “ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА” М.1990 р.
3. Лубський В.І. “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО” Київ “Вілбор” 1997 р.
4. Николаев А.А. Христианство. М. 1998.
5. Романов Л.Г. История христианства. М. 1996.
6. Русинов П.В. История религий. М. 1997.
7. Яковлев О.Н. Религии мира. М. 1996.