Український нагрудний одяг

 

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1. Еволюція нагрудного одягу. Керсетка як його основний і найпоширеніший різновид…………………………………………………….4

2. Локальні відмінності у виготовленні керсеток……………………………6

3. Особливості традиційного нагрудного одягу з рукавами .……….………7

4. Безрукавки карпатських горців: гуцулів, бойків, лемків …………..…….9

5. Українські нагрудні прикраси …………………………………………….11

Висновок………………………………………………………………………14

Список використаної літератури…………………………………………….15

 

Вступ

Український народний одяг — яскраве й самобутнє культурне явище, яке розвивалося й удосконалювалося протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичної долі східних слов'ян, взаємовпливи культур інших народів. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень. Разом з тим, народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака – людиною, яка здобувала волю для України. Досліджуючи особливості українського народного одягу, можна побачити його неймовірну різноманітність та відмінність в плані локального характеру, диференціації регіональних типів та зональних варіантів окремих елементів одягу.

Одним із невід’ємних комплексів традиційного українського одягу був і нагрудний, який на відміну від інших комплексів (того ж таки поясного одягу, у якому чітко вимальовувалися архаїстичні пережитки) характеризувався пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їх зміни пов'язані не лише з удосконаленням традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками — впливами міської культури, різних модних течій тощо.

У даній роботі будуть досліджені основні особливості, види, регіональні варіанти та локальні відмінності нагрудного одягу як елементу українського традиційного народного одягу.

 

1. Еволюція нагрудного  одягу. Керсетка як його основний  і найпоширеніший різновид

Нагрудний одяг українці здавна надягали безпосередньо на сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Нагрудний одяг шили переважно без рукавів. Еволюція народного одягу відбиває етнокультурні впливи й місцеві традиції, безпосередньо пов’язана з особливостями кліматичних умов, характеру господарської діяльності народу. Зокрема, бузрукавки, які носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різноманітних матеріалів, технік крою, художніх прийомів тощо. Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) відбувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу. Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому повіті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка і чомусь сталося так, що саме ця назва закріпилася за таким видом нагрудного одягу. Це підтверджує припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст., передувала саме прямоспинна безрукавка [5, c. 15]. Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукавках західних областей України. Найдавніші – прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці – овчинні безрукавки характерні для гірських районів. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше — три. Вони вставлялися у бокові шви та в розріз по центральній лінії спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бантові (накладні) збори, які в народі продовжували називати вусами або накладами [5, c. 27].

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикрашали строчкою. Горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що прикрашали поли, були обов'язково і визначалися великою різноманітністю форм [2, c. 120].

Шили керсетки з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисовими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинною строчкою. Наприкінці XIX ст. їх часто шили з того ж матеріалу, що й спідниці, завжди на підкладці (іноді їх навіть носили на обидва боки), на Центральній Київщині – з ватяним простібуванням. Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися вироби з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Дослідники припускають, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і розвивалися параллельно [4, c. 51].

Отже, ми бачимо, що у нагрудному одязі українців здавна чільне місце посідала керсетка. Її виготовленню приділяли досить значну увагу, адже від якості матеріалу та майстерності пошиву цієї безрукавки  залежало те, на скільки довго «прослужить» господареві цей одяг. Для підкресленя естетичної краси керсетки її оздоблювали різноманітними прикрасами, що неабияк підкреслювало неповторний колорит українського традиційного одягу.

 

2. Локальні особливості  у виготовленні та способі  носіння керсеток

У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні варіанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу [4, c. 112]. На основі аналізу локальних варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаманні конкретним районам Середньої Наддніпрянщини. Для Північної Чернігівщини характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і байтових зборів на спинці. Керсетки Центральної Київщини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно розширеної нижньої; композиційну рівновагу керсетці надавали рукави сорочки. Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині керсетка вдягалася на сорочку, застібалася справа наліво і створювала певну форму за рахунок крою. На Черкащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу [3, c. 54-55].

Отже, можно лише захоплюватися тим багатим розмаїттям керсеток, що носили наші попередники практично по всі території України.

 

3. Особливості традиційного  нагрудного одягу з рукавами

Нагрудний одяг з рукавами побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманітних кофт із фабричних тканин. Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформлення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, добряче прикрашали оксамитом [1, c. 13].

Куртка – це поширений наприкінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна – короткий, прямоспинний, розширений клинами, вшитими у бокові шви від пройми до низу [6, c. 85]. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фабричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок – короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми. По всій території України під впливом міста поступово поширюється жіночий одяг із фабричних тканин типу різноманітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг називався кофточка сачком або піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або об’ємнішим, зібраним на манжеті рукавом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. Шили з ситцю або сатину (з вибійчастим малюнком або без нього); заможні жінки використовували шовк та вовну і носили кофти часто у парі зі спідницею з того ж матеріалу. Прикрашалися вироби плисом, зборами, застроченими уздовж або впоперек пілки, оборками. Так звана кругла кохточка поширилася в тих районах, де була відсутня керсетка (зокрема південь Черкащини) [2, c. 260]. У верхній частині вона викроювалася по ширині плечей, донизу спинка виразно розкльошувалася, набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить щільної та широкої шовкової або вовняної тканини, на підкладці, прикрашався мереживом [5, c. 32].

Також до традиційного українського нагрудного одягу відносять дергу, лейбик та кептар. Про останні два буде згадано трохи пізніше, а от дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) – це одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння [7, c. 111].

Отже, бачимо, що нагрудний одяг з рукавами цілком гідно конкурував із найпоширенішим видом нагрудного одягу без рукавів – керсеткою. Подекуди, люди носили ці види одягу одночасно, хоча досить часто надавали перевагу саме першому варіанту. Це пояснюється, можливо, досить великою різноманітністю цього типу нагрудного одягу та великою практичністю його у роботі по господарстві.

 

4. Хутряні безрукавки карпатських горців: гуцулів, бойків, лемків

Справжніми мистецькими витворами, синтезом багатьох технологій і технік вважаються хутряні безрукавки карпатських горців: гуцулів, бойків, лемків. Потрібно виявити неабияке уміння і вправність для того, щоб виправити якісно шкіру, раціонально її розкроїти, а тоді ще й оздобити капелями, ґудзиками, металевими пластинками аплікацією зі шкіри, косичками, хутром, вовняними кольоровими кульками, шнурами тощо. Тому, на мою думку, цій копіткій праці наших вельми шановних горян цілком справедливо слід окремо приділити увагу.

На Гуцульщині різновид безрукавного одягу має свою власну назву – кептар, який гуцули носять зимою, а часто і влітку, бо гірський клімат, як відомо, досить суворий. Роблять його з однієї овечої шкіри. Її розрізують посередині на перед і спину. Передню частину розрізують на дві поли. Виріз для шиї обводять коміром із смушку. Також смушком прикрашають увесь кептар довкруги [8, c. 169, 171].

Кептарі, які вдягають для роботи, прикрашають скромно, а от святкові  – дуже щедро. Вздовж поли вміщують нашивки з кольорової шкіри, шнурів, „цяток” (капслів), шкіряної плетінки й металевих оздоб. Також багато прикрашена спина кептаря, що має не раз усю композицію з тих же додатків. Спереду вміщено дві кишені. Довжина кептаря — до стеген.

Різниця між жіночим і чоловічим кептарем невелика. Чоловічий має стоячий комір із смушку, а жіночий скроєний до шиї та обшитий смушком  [8, c. 171].

На Бойківщині була поширена безрукавка (або як її тут називають – лейбик) – одна з найважливіших частин жіночого одягу. Раніше лейбик шили з домашнього сукна – темно-брунатного або білого. Він був рівно скроєний, а довжина сягала стеген. Проте, в залежності від особистих вподобань, довжина варіювалася [8, c. 185].

Пізніш шили лейбик з білого купованого сукна. У долині Опору і Свічі він був рясно вишиваний рослинним орнаментом. Спереду на обох полах — дві галузки, а ззаду внизу — ряд дрібних квіточок. Такий лейбик носили лише на свята, його виконував на замовлення кушнір. Лейбик на будень чи до роботи був скромніший, вишитий тільки кривульками.

Останнім часом шили і приталену безрукавку, оксамитну з полотняною підшивкою. Оксамитний лейбик менше прикрашений, ніж сукняний. Це зумовлене кроєм і якістю матеріалу [8, c. 185].

Чоловічий варіант безрукавок бойків називався камізелькою. У рівнинних околицях бойки носили такі безрукавки, зроблені з чорного, бурого або сірого сукна. Були простого крою, застібались спереду, сягали до стеген, мали невеликий виложистий комір [8, c. 189].

Проте, чи не найбільшого поширення серед цих трьох регіонів безрукавки набули на Лемківщині. Вони були поширені тут скрізь. Подекуди безрукавки виготовлялися  з того ж самого матеріалу, що й плат, тобто з різноманітних видів фабричного матеріалу. На півночі безрукавку кроїли вільнішу з темно-синього або чорного сукна. На півдні носили безрукавку тільки дівчата, вона була пошита з однокольорового або квітчастого матеріалу, поли і пройми були обведені кольоровими стрічками; довжина – до стану [8, c. 197,199].

Таким чином, можна з упевненістю сказати, що гуцули, бойки і лемки були справді майстрами своєї справи. Живучи у досить складному кліматі, вони зуміли пристосуватися до примх природи і виготовити свій власний, неповторний тип одягу, зокрема  і нагрудного. Неповторний колорит цих країв блискуче відображається у численних оздобленнях свого вбрання. На прикладі найпоширенішого варіанту нагрудного одягу тут – безрукавки – ми бачимо, що ці субетноси приділяють достатньо уваги тому, щоб надати своєму вбранні естетичності, вишуканості і пишності. Звичайно, це досить копітка праця, але гуцули, бойки і лемки уже впродовж багатьох років впевнено займаються цією справою, передаючи досвід із покоління в покоління і навіть в наш час рішуче зберігають традиційні риси свого одягу, що, на жаль, не так вдається в  інших регіонах нашої країни.

 

5. Українські нагрудні  прикраси

Про красу українського національного одягу сказано чимало слів. Недарма саме національний костюм українців вважається одним з найколоритніших у всьому світі. Однак, велику роль у цьому питанні грають і різні прикраси, які були не просто предметами гардеробу, а й надійними оберегами та невід’ємними частинами загального комплексу традиційного народного одягу.

Різні народні прикраси можна розділити на два типи: ті, що носили на тілі й ті, що вдягали поверх одягу. Перші виконували ритуальні та захисні функції, уберігали людину від пристріту (зурочення) і порчі. А ось аксесуари, які носили поверх одягу були красномовним свідченням достатку господаря [6, c. 91].

Однією з найпоширеніших прикрас був гердан, який являє собою ткану нагрудну прикрасу у вигляді двох смужок бісеру, які спереду з'єднані медальйоном. Одягалися через голову. Цікаво, що раніше цю прикрасу носили як жінки, так і чоловіки. У східній частині країни гердани були невідомі, проте широко використовувалися в Галичині. Гердан вважався потужним оберегом, його не можна було передавати іншій людині або давати комусь поносити. Орнаменти на гердані зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках [2, c. 312].