Трансформація свят в сучасних умовах

         У Вербну  неділю освячували в церкві  лозини верби, якими потім шмагали  домочадців та худобу, приговорюючи: «Верба хльос, бий до сльоз, рости на здоров’я»; або: «Верба б'є, не я б’ю, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». Четвер напередодні Паски (Чистий, або Великий) пов’язувався з очищувальними обрядами і особливо був насичений магічними та символічними діями. Зокрема, люди обливалися водою, принесеною з джерела до схід сонця,— «поки ворон дітей не купав». Прийнято було дзвонити у дзвони, щоб відлякати нечисту силу, та влаштовувати гуляння на церковному подвір’ї. Починаючи з п’ятниці дзвони замовкали, але люди все ж калатали довбеньками у сухі дошки.

          Великдень  сприймали як найсвітліше свято.  У цей день знову по всіх  усюдах розносився церковний благовіст (при цьому вважалося, що чим гучніше дзвонити, тим багатший буде врожай). Церква ж проказувала: «Як Христос воскрес, сонце з радості не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Воскресіння Господнє одне одного цілуємо з червоним яйцем і мовимо: один — «Христос воскрес!», другий — «Воістину творець неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»

         Загалом  весняний обрядовий цикл, присвячений  небесним силам та їхнім персоніфікованим  образам, мав, як правило, аграрне  заземлення. Навіть звичайні виробничі  дії люди намагалися, бодай символічно, приурочити до певних святих: до Єремії Запрягальника — першу оранку, до Юрія — перший випас худоби і т.д.

2.3. Елітний обрядовий цикл

Найрізноманітнішим елітній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (29 серпня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллін день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята — богів Лада (з 25 травня по 15 червня), Ярила (3 червня) Громові свята та ін.

         Ключовими  в літньому обрядовому циклі  були два поняття: вода і  рослини. Саме довкола них вибудовувалися  обрядові й магічні дії, пов’язані  з шануванням сонця, рослинності,  предків і покликані забезпечити  врожай. На це спрямовувалися  і русалії — перший обрядовий  тиждень перед Зеленими святами.  У народі він сприймався як  Навський Великдень, коли русалки  виходили гуляти, водили хороводи  і заманювали парубків і дівчат.

        З міфологізацією  русалок пов’язаний не тільки  русалчин тиждень, а й усі  Зелені свята: на русалії дівчата  укладають з мавками тимчасовий  посестринський союз, на Семик (сьомий четвер після Великодня) здійснюють обряди на честь як русалок, так і всіх заложних покійних. Причому поминки визначалися особливою веселістю й гучністю, аби відлякати нечисту силу. В українців прийнято було перед Трійцею розмальовувати яйця у жовтий колір і роздавати їх дітям у пам’ять померлих «наглою смертю» дітей.

         Пора Петрівок (наступний тиждень після Зелених  свят) вносить кардинальні зміни  в характер літніх свят: у них  починають переважати купальські  пісні й купальська містерія. Найяскравіше це проявлялося  в головному літньому святі  — Купала, яке включало декілька  свят: починалося воно з Петрівок, а закінчувалося в день Петра  (з 23 по 29 червня). Дохристиянське  свято Купайла збіглося з пізнішим християнським святом Іоанна Хрестителя, об'єднавшись у єдине свято Івана Купала.

          Купальські  свята визначаються особливою  поетичністю та чарівністю, адже  у цей час пробуджувалася всіляка  нечиста сила, дозрівало чудодійне  зілля, розквітала папороть... Існувало  повір’я: хто встигне зірвати  квітку папороті (а вона розквітає  опівночі, загорається вогнем і  тут же осипається), тому відкриваються  заховані скарби, а сам він  дістане чудодійну силу та  знання. Отож, у ніч на Купала (23 червня) сміливі шукали в лісі  папороть, дівчата ворожили на  вінках, молодь десь над водою  запалювала вогні і стрибала  через них: купальські вогні  та купальська вода мали цілющу  та очищувальну силу.

          Один  із купальських обрядів-ворожінь  поетично описав наш сучасник  — митрополіт Іларіон: «А на Купайла рано сонце, сходячи, «грає — Купайла звеличає»: міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться. Надвечір дівчата пускають на воду вінки, і з них гадають: куди попливе вінок, туди дівка й заміж піде, а коли вінок стане на воді, не вийде заміж, а коли потоне — помре. Пускають вінки і з свічами, і чия свічка погасне раніше, тій дівчині трапиться нещастя. А то часом парубки ловлять пущені вінки, а дівчата співають...»

         Центральне  місце у святі займало прикрашання  ритуального деревця — купайли (купайлиці, гільця, марени). Ним слугувала гілка верби, вишні або ясеня, прикрашена польовими квітами, паперовими стрічками, запаленими свічками. Довкола купайлиці дівчата водили кругові танки, співали про кохання та сватання. Подекуди його «купали» у воді, а потім розламували й роздавали кожній дівчині — «щоб багатство велося».

        Уся купальська  обрядовість наскрізь просякнута  символікою, яка поєднує елементи  солярного культу, аграрної магії,  очищувальних та еротичних обрядів:  купальські вогні — це відгомін  культу сонця, купальська вода  — символ цілющої сили, папороть  — символ щасливої долі, чудодійна  Іванівська роса забезпечувала  красу й кохання, а купальське  дерево — родючість та щастя.

        Найбільшою  мірою аграрно-магічна функція  проявлялася в літніх святах  жнив — обжинках (дожинках). Ці свята базувалися на вірі в те, що польові божества живуть в останньому снопі,— звідси й священне до нього ставлення. Згідно з українськими традиціями, з останніх колосків робили сніп та вінок, оздоблювали їх стрічками та квітами, а вінок вдягали найвродливішій жниці. З піснями її супроводжували до села, де жницю одарювали, а для всіх улаштовували колективну трапезу. Було прийнято зберігати обжинковий сніп до весни, аби зачати з його зерен нову багату ниву.

         До жнивних  свят належать також Маковія  (1 серпня) та Спаса (19 серпня). На  Маковія святили мак, зілля  та збіжжя, на Спаса — також  плоди і мед. Цими святами,  власне, й завершувався цикл літньої  обрядовості.

2.4. Осінній цикл

 Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а вбирає окремі, часом розрізнені звичаї та прикмети. Втім їхній загальний характер визначається станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносяться у приміщення, набуваючи форми вечорниць.

        Розпочинається  осінній цикл із свята Семена (1 вересня), котре колись збігалося з новим церковним роком. Увесь цикл включає такі свята та обряди: Семена, Покрови (1 жовтня) св. Димитрія (Дмитра; 26 жовтня), Кузьми та Дем’яна (1 листопада), Введення (21 листопада), Катерини (24 листопада), св. Георгія (23 листопада), Андрія (ЗО листопада), св. Варвари (4 грудня) та св. Миколи (6 грудня). ,

       Обряди осіннього  циклу переважно були спрямовані  на родинне життя. З Покрови  починалися весілля (дівчата казали: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку»). Цей сезон тривав до Пилипівки (14 листопада), після чого не можна було вже вінчатися: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри». Те, що весілля припадали саме на перші місяці осені, не є випадковим: вони збігалися зі шлюбними сезонами давнини, і недарма день покровителів шлюбу Козьми та Дем’яна відзначався саме у цей період. Інші свята осіннього циклу також пов’язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення, і на Катерини, і на Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

        Крім суто  родинного спрямування, свята  осіннього циклу позначали і  стадіальність природи, так би  мовити, «колесо часу». Найбільш  виразно це проявлялося у святі  Дмитра. Символічно, але саме св. Дмитро, згідно з уявленнями, тримає  у себе ключі, якими замикає  землю аж до приходу св. Юрія. Останній, приїхавши на білому  коні, відмикав тими ключами землю  на весну. Отже, коло аграрного календаря замикалося, і все починалося спочатку.

Розділ  ІІІ. Радянські свята

3.1. Свята епохи феодалізму

Дві групи  свят ми можемо виділити і в дореволюційній Росії.  Перша - державні й церковні торжества, табельні й "царські" дні, до яких належали: історичні дати і  ювілеї, коронації та дні народження, а також шлюбу членів царської сім’ї, релігійні свята. До другої групи  належали народні гуляння, гносеологічні  корені яких ми бачимо в далекому язичництві. Обидві групи (офіційні і неофіційні свята) в умовах царського самодержавства перебували у полярному ставленні  один до одного. Російський дослідник  з питань розвитку масових свят І.М.Снєгірьов у праці "Русские простонародные обычаи и суеверные обряды" підкреслює цю закономірність і зазначає: "Відрізняючись за метою і суттю своєю від церковних, християнських свят, давні свята народу залишилися від давнього його побуту, як вітчизняні звичаї, що перетворилися у гру його життя".

Право на свої свята народ завойовував  у постійній боротьбі з церквою, яка засуджувала їх. Так було в ХІІІ ст., коли митрополит Руський Кирило у своєму "Правилі" засуджував народні свята. Так було і в наступні століття.

Сміхові елементи, різні ігри, пісні, хороводи, танці були дуже поширені серед руського народу і становили невід’ємну частину  будь-якого народного свята - Купала, обжинок та ін. Церква ж не тільки засуджувала, а й забороняла народні свята. Так, на початку ХУІІІ ст. православна церква оголосила їх "гріховним, бісовським" заняттям. Але забороною не можна було досягти ліквідації народних свят, а тому церква здебільшого використовувала їх і пристосовувала до днів церковного календаря. Так трапилося з давніми зимовими святками, масляною та іншими святами. Використовуючи народні свята у своїх цілях, легше було реалізувати завдання, необхідні панівним класам для здійснення їхніх інтересів.

І все  ж народна основа свят збереглася, оскільки вони мали тісний зв’язок  з природою, з землеробським і  скотарським календарем, з історією і культурою народу. Одне з найбільших свідоцтв їхньої вікової давності містить найдавніша пам’ятка нашої вітчизняної історії - Лаврентьєвський літопис, додаток до нього - "Повесть временных лет".

Особливо  важливу роль у розвитку народних свят відіграли скоморохи, без яких не обходилися ні хрестини, ні весільні, ні похоронні обряди; вони були неодмінними  учасниками та організаторами народних гулянь. Скоморохи були відомі як мандрівні  актори, співці, музиканти, танцюристи, акробати й дресирувальники тварин і звірів.

На фресках  Софійського собору в Києві зображено  видовище скоморохів епохи Київської  Русі. Вистава, судячи з фрески, починалася прологом: один скоморох, відкриваючи  завісу, звертається до глядачів. У  центрі - танці в супроводі двох дударів, двох музикантів із струнними  інструментами. Один, танцюючи, грає на флейті, другий б’є в тарілки. З  правого боку зображена сцена  а акробатами: один тримає жердину, а другий лізе по ній вгору. З лівого боку борці чекають свого виходу.

На їхній  фресці відтворена сцена бою воїна  із страховищем: один скоморох, одягнений  у шкіру із звіриною маскою на голові, зображував якесь страховище, а інший - воїна.

Збереглося  дуже мало матеріалів про творчість  скоморохів - лише невеличка частка втраченого величезного яскравого, злободенного в свій час репертуару, створеного народними лицедіями  протягом багатьох віків. Деяке уявлення про його своєрідні, характерні особливості  дає поки що єдина відома на сьогодні пам'ятка "Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым". Уміщені в цьому збірнику твори, особливо комедійно-сатиричного характеру , свідчать про те, що репертуар народних лицедіїв мав дуже широкий діапазон. На скомороших видовищах можна було почути не лише гумористичні та сатиричні монологи й діалоги, казки, оповідання, комедійні сценки, а й епічні твори, історичні, гумористичні та сатиричні пісні. Злободенні імпровізації скоморохів живилися народною творчістю, вони були насичені прислів’ями й приказками, дотепами, гумором.

Народ любив  скомороші видовища. З глибокою пошаною згадуються скоморохи в билинному епосі: "удалой скоморошина", "веселыє гусельники", "славные люди" тощо.

Скомороші вистави не вимагали спеціального обладнання, крім ширми, за якою скоморохи переодягалися, надягали маски й причіпляли бороди, вуса тощо. Розігрували вони різні комедійні сцени, вдавалися до імпровізації.

Часто скоморохи  використовували дресированих домашніх тварин і звірів, зокрема ведмедів. Найпоширенішою формою скоморового дійства була вистава із рядженими "козою" або "кобилою". Той, хто мав ображати кобилу, брав жердину, просовував її крізь двоє решіт і сідав між ними верхи. Потім спереду на жердину чіпляли голову з вухами, ззаду - хвіст із клоччя й накривали її якою-небудь старою свиткою, рядном або підстилкою. Увійшовши до хати, Циган пропонував дідові купити кобилу, і вони торгувалися. Дід доводив, що ціна за кобилу дуже висока. Циган, навпаки, розхвалював свій товар. Суперечка переходила в лайку, а потім у бійку. Нарешті, Дід і Циган мирилися, били по руках і торг закінчувався.

За злу  іронію і викривальну сатиру духовенство  ще з часів Київської Русі переслідувало "бесовские игры". В церковних правилах київський митрополит Іоанн ІІ (кінець XI ст.) засуджував "плясание, гуляние и скакание".

Але ні переслідування, ні погрози, ні масове нищення й прилюдне спалення народних інструментів, ні кара батогами, ні заслання скоморохів на північ - ніщо не могло прикусити народних митців мовчати, їхнє мистецтво існувало й розвивалось. Масові видовища з їх громадськими трапезами і мандрівними скоморохами, за висловом A.В. Луначарського, "представляли давню, вільну від аскетизму, республіканську, язичеську Русь". Відчуваючи це, офіційна церква різко змінює своє ставлення до народних свят і обрядів. Частину їх вона пристосовує до церковного календаря, підводить під них християнське віровчення.

Так, цикл свят, що ними відзначали початок весняних польових робіт, церковники зв’язали з християнським міфом про  воскресіння Ісуса Xриста - Великоднем; літнє свято Купала приурочили до християнської легенди про святого Іоанна Хрестителя; новорічні колядування і щедрування поєднали з релігійним днем народження Ісуса Христа тощо.

Аби остаточно  закріпити народні свята за церквою, а до того ж ще й мати прибутки, церковники намагаються перенести  проведення обрядових дій безпосередньо  у "храм Божий". Так з’явилися  церковні обряди посвячення пасхи, яєць та інших ритуальних страв у храмі на паску, дерев і квітів - на трійцю, обжинкового вінка - на маковія, меду й фруктів - на спаса і т.д.

Вимушені  визнати православ’я зі всіма  його культами, трудящі маси водночас не відреклися від своїх вікових  традицій, у результаті майже в  кожному календарному святі чи обряді світське і релігійне тісно переплелися  між собою.