Теорії гіпотези походження фізичної культури

3. Теорії гіпотези походження  фізичної культури.

Виникнення і розвиток фізичної культури на першому етапі розвитку людства — одна з основних проблем у історії фізичної культури.

До всесвітньовідомих теоретичних  обґрунтувань виникнення фізичної культури відноситься:

1. Теорія праці.
2. Теорія гри.
3. Теорія магії.
4. Теорія надмірної біологічної енергії.

Теорія праці. Засновник Пономарьов. Ф. Енгельс у "Ролі праці в процесі перетворення мавпи у людину" писав, що "праця створила людину'. Саме в процесі і в результаті праці людина придбала необхідні навички й уміння з бігу, стрибків, метання, розвинула в собі фізичну силу, витривалість, спритність, кмітливість.

Людина протягом багатьох тисячоліть перебувала в умовах "змагання" з багатьма видами тварин. Полювання  виробило фізичну стійкість, знижену чутливість до травм, розвивало спостережливість, поповнювало практичні знання. Виготовлення і застосування мисливського знаряддя також вимагало належного фізичного розвитку, відповідних рухових навичок. Первісна техніка поступово змінювалась — збільшувалась швидкість рухів у зв'язку із застосуванням метальної зброї.

Теорія магії. Засновник англійський вчений Рейнак. Магічні дії виконували самозахисну функцію, а також функцію суспільного регулятора, тобто вони символізували собою пізнання окремих явищ природи, компенсували залежність людини від природи. Людна на малюнку зображала тварину або ворога, яких хотіла б перемогти. Виконуючи навкруги малюнка танцювальні рухи, що імітували полювання, кидаючи у зображенні списи, пускаючи стріли і вражаючи його, людина уявляла себе реальним переможцем. Отже, рухи. Які виконувала людина сприяли підготовці до самої дії і були однією з форм передачі досвіду.

Теорія гри. Засновник німецький філософ Шиллер. Вони говорили, що людина, як і тварина, грається тому, що у неї є надлишок сил. На їх думку, стародавня людина спостерігала за іграми тварин, переймала ігрові рухи і застосовувала у своїх іграх. Вони стверджували, що в житті суспільства "гра старіша за працю',' а "праця є дитиною гри'.

Теорія надлишкової біологічної  енергії. Засновник Спенсер. Як частка природи, людина має ряд біологічних потреб, які зберігають і розвивають її життя. Біологічні потреби людини є джерелом дій ще до їх усвідомлення, оскільки мають характер безумовних рефлексів. Рухова діяльність людини веде до розвитку її органів і функцій. Фізіологічна потреба розім'яти своє тіло, в пластичних формах передати свій настрій через танок.

Фізкультурно-тренувальний або свого  роду емоційно-збуджувальний характер мали мисливські і військові танці. Вони включали різні рухи, які добре впливали на фізичний розвиток і фізичну підготовку людини.

 

5. Афінська та спартанська  системи ф. в-ння.

 У галузі виховання спартанці особливу увагу приділяли розвитку сили, витривалості і спритності, а також якостей, які пов'язані з характером зброї і тактикою спартанського війська, необхідністю забезпечення монолітності, сили й дотримання.

Хлопчики від 7 до 14 років у суспільних будинках отримували в основному фізичне виховання. Вони вчились переносити різні життєві незгоди, незручності, розвиваючи силу й витривалість за допомогою фізичних вправ (бігу, метання, стрибків, боротьби то що).

Їжу собі юні спартанці добували крадіжками. Юнаків, які досягли 20-річного  віку, після випробування зараховували у загони ефебів. З Ефебія — це складова частина війська, військове навчання продовжувалося  до 30-річного віку, й надалі чоловіки були зобов'язані нести військову службу аж до старості. Одним із самих серйозних випробувань мужності для молодих спартанців було свято на честь Артеміди — богині полювання. Вони нарівні з юнаками брали участь у державних святах, виступали у змаганнях і танцях, займалися вправами з бігу, стрибками, метанням диска і списа, боротьбою для того, щоб їх майбутні діти народжувались і росли здоровими. Не менш суворим вихованням було і виховання дівчат. Вони на рівні з хлопцями брали участь у   державних святах, спортивних змаганнях.

Афінська система виховання  значно відрізнялась від спартанської. Ця система поєднувала розумове, моральне, естетичне і фізичне виховання. Хлопчики в Афінах мали трьох вчителів: граматика, кіфариста і педотриба. Головним завданням домашнього виховання був фізичний розвиток дитини за допомогою різноманітних ігор. Потім хлопчиків віддавали у школу, а дівчатка продовжували виховуватись вдома. Афінська жінка не брала участі у суспільному житті. На неї не поширювалось і фізичне виховання. За даними деяких істориків, афінські жінки займалися орхестрікою. Гімнастичну школу, яку пізніше називали палестрою, підлітки починали відвідувати з 12-14 років. З 14 років заняття в музичних школах відходили на другий план, і на перше місце висувалася школа гімнастична. З 18 р. молодих людей віддавали до державної військової організації - ефебію.

Фізична культура Стародавнього світу

 

 

6. Питання ф. в-ння у працях Платона і Аристотеля.

У Стародавній Греції відбулося  зародження педагогічної теорії фізичного  виховання. У публічних виступах і творах  давньогрецьких філософів  — Платона, Аристотеля, Сократа, Демокрита.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — філософ, який обґрунтував теорію розвитку духовних і фізичних якостей. У творі "Держава" Платон описав ідеальну модель аристократичної держави, в якій існує три суспільні групи: філософи, воїни,ремісники й землероби. У своїй педагогічній системі Платон прагнув обєднати деякі риси спартанської і афінської системи виховання. Діти з 3 до 6 років під керівництвом  державною вихователів займалися на майданчиках іграми. З 7 до 12 діти відвідують державну школу, де навчаються читати, писати, рахувати. До 18 років вивчають арифметику, геометрію і астрономію. З 18 до 20 – ефебія. Платон вважав, що виховання жінок повинно бути на зразок того, яке було в Спарті. Діти рабів у музичних та гімнастичних школах не вчились. Платон висловив ряд важливих думок про дошкільне виховання, послідовну державну систему виховання, висунув вимогу про виховання через позитивний приклад. Він вважав, що розумове і фізичне виховання дає позитивний ефект тоді, коли молодь буде вести помірний спосіб життя з дотриманням правил гігієни та ін.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) — найвідоміший вчений і філософ, вихователь Олександра Македонського, учень Платона. Він розрізняв три роди душі: рослинну, яка проявляється у харчуванні і розмноженні; вольову, яка проявляється у відчуттях та бажаннях; розумову, яка характеризується мисленням і пізнанням. Трьом родам душі Аристотель запропонував три сторони виховання: фізичне, моральне і розумове. Аристотель перший в історії педагогічної думки зробив спробу вікової періодизації життя підростаючої людини: 1) до 7 років; 2) від 7 до 14 років; 3) від 14 до 21 року. За його думкою, ця періодизація відповідає природі.

Аристотель дав рекомендації щодо сімейного виховання. До 7 років діти виховуються у сім'ї. Необхідно годувати дитину відповідною до її віку їжею, забезпечувати гігієну рухів і поступове загартування. З 7 років хлопчики повинні відвідувати державну школу. Фізичне виховання передує розумовому. Аристотель на відміну від Платона засуджував спартанську систему виховання за її суворість і тяжкі вправи. Жінки не повинні отримувати такої освіти як чоловіки.

 

7. Особливості ф. к-ри  стародавнього Риму.

Фізична культура у державі, яка  досягла найвищого ступеня розвитку в епоху Стародавнього сходу, відноситься до числа найбільш суперечливих проблем історї культури. Саме тут, у Римі, виникла армія, яка найкраще була підготовлена у фізичному відношенні. Безпрецедентними були масштаби і пишність змагань, які носили характер народних розваг. У Римі не було організованого шкільного фізичного виховання. Римський клас, що панував, не відчував життєвої потреби у тому, щоб активно включатись у заняття спортом. Спорт викликав деяку зацікавленість, але до тих, хто брав участь у змаганнях, ставилися з презирством.

Типовим представником римської освіти у ІІІ-ІІ ст. до н. е. був Катон Старший, який створив систему домашнього виховання.

У римській армії молоді люди проходили  сувору школу військово-фізичного  виховання. Навчання проводилось у  спеціальних та борах і було дуже жорстоким і всебічним. Римляни не прийняли гімнастику як елемент змагань, але вона була прийнята як цікаве видовище, що служить для розваги.

Римські публічні ігри розвивались  на основі релігійних свят. У римлян користувалися ігри в цирку, де проходили головним чином змагання колісниць. Найбільшим у Римі був цирк, побудований імператором Тарквінієм Приском. Поряд із змаганнями у цирку в Римській імперії велику популярність мали ігри, які проводились в амфітеатрі. Найбільшим амфітеатром був Колізей, в амфітеатрах влаштовувались бої гладіаторів і поєдинки з дикими тваринами.

Основну частину гладіаторів складали полонені, а також раби і злочинці, яких у покарання віддавали у гладіатори.

Майже через 100 років після того, як у Римі відбулися перші гладіаторські  бої, з'явився новий, не менш жорстокий  вид видовищ — поєдинки з дикими тваринами. Влаштовувались поєдинки між тваринами, а головним чином — між хижаками і людьми. Борців з дикими тваринами, як і гладіаторів, навчали у спеціальних школах.

 

8. Фізична культура і  спорт у середньовіччя. 

Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує  новій історії. Термін «середні віки» ( лат. мedium aevum, букв. – середній вік) з’явився в ХV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до ХV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди:

Перший період – (кінець V –Х ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад – фізична культура раннього середньовіччя.

 Другий період (ХІ–ХІІІ ст.) – час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку – фізична культура розквіту середньовіччя.

 Третій період (ХІV–ХVІст.) – час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження – Фізична культура періоду занепаду.

 

9. Гармонійний  розвиток людини в епоху Відродження.

Відродження — це період в історії  культури ХІУ-ХУІ століть, коли на розвиток природознавства, філософії, літератури, мистецтва, педагогічної думки і фізичної культури впливали капіталістичні відносини, що зароджувались. Його основою був розвиток економіки, у якому поєднувались прогрес ремесел, торгівлі, транспорту, географічні відкриття. Потреби буржуазного виробництва, що швидко розвивалося, обумовили розвиток математичних методів дослідження і викликали до життя такі науки.

Епоха Відродження ознаменувалася боротьбою із схоластикою в галузі виховання та освіти. На противагу теологічним поглядам середньовіччя ідеологи буржуазії проголосили культ людської особистості, віру в людину, її сили і здібності..

Гуманісти висунули і нову педагогіку, яка була спрямована на виховання  не тільки розуму, але й тіла людини. Вони хотіли виховати активну фізично розвинуту людину, здатну стверджувати своє панування, здійснювати довготривалі подорожі, відкривати нові землі.

В Італії в епоху Відродження велику увагу приділяли всебічному вихованню молоді. У програми навчальних закладів стали включати фізичне виховання. Основними засобами фізичного виховання були такі фізичні вправи, як біг, стрибки, ігри з м'ячем, їзда верхи, фехтування, стрільба з лука, метання списа, боротьба і плавання. Інтерес до фізичної культури відбився  і в системі виховання: фізичні вправи увійшли у програму навчання. В Європі розвивалося фехтування, їзда верхи,  ігри з м’ячем і гімнастика. У франції популярними були – теніс, крокет, шахи.  У Голандії  - ковзани.

 

10. Зародження  науково-методичної думки в галузі  ф. в-ння Ян Асмос, І.Гут-Мутс.

Ян Амос Коменеький (1592-1670) — видатний слов'янський мислитель і педагог-гуматніст. У своїх педагогічних творах "Велика дидактика', "Світ чуттєвих речей у малюнках" поряд з питаннями розумового і морльного виховання він багато місця відводив фізичному вихованню дітей. Коменський визнає, що правильно підібрані і дозовані фізичні рухи не тільки зміцнюють здоров'я, але й допомагають переносити втому, пов'язану з шкільними заняттями. У зв' зку із запровадженням у школах розклад уроків, він запропонував продовжити перерви, а частину після обіднього часу викоритовувти для занять фізичними вправами. Коменський ніколи не говорив про спеціальні уроки фізичного виховання. Але в його творах вперше зустрічається така форма фізичної підготовки дітей, яка включається у навчальний  план і пов'язується з теоретичними уроками. Шкідливими для молоді, він вважав ігри в кості і карти, фехтування і плавання. Він радив батьками, особливо матерям піклуватися про здоровя дітей, їх їжу, одяг, режим.

Іоганн Гутс-Мутс (1759-1839) викладав гімнастику м. Шнепфенталя. Свій досвід він виклав у книгах "Гімнастика для юнаків" і "Гімнастика для синів Вітчизни'. Основою для роботи Гутс-Мутса була антична гімнастика, лицарське мистецтво, дитячі рухливі ігри, народні ігри сільського населення, мистецтво акробатів. Основу гімнастичної системи складали головні види грецького п'ятиборства: біг. стрибки, метання диска, списа і боротьба. Велику увагу він приділяв режиму учнів, їх підготовці до виконання вправ. Заняття гімнастичними вправами Гутс-Мутс організовував у вигляді військової підготовки. У його працях є докладний опис спортивних майданчиків і бігових доріжок, для яких він вводить давньогрецьку назву "стадіон'. Багато вправ виконувалося по команді всією групою. Велике значення надавалося гімнастичним іграми і стройовим вправам.