Істина, її аспекти. Абсолютна і відносна істина

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Октября 2014 в 13:49, реферат

Описание работы

Оскільки пізнання об‘єктивної реальності залежить від суб‘єкта і оскільки можливе ілюзорне її відображення, то виникає питання про істину. Проблема істини – головна в теорії пізнання, все інше стосується чи то засобів і шляхів досягнення істини (питання чуттєвого і раціонального, інтуїтивного і дискурсивного), чи то форм існування істини (понять факту, гіпотези, теорії), форм її реалізації, структури пізнавальних відношень тощо. Всі вони концентруються навколо цієї проблеми, конкретизують і доповнюють її.

Файлы: 1 файл

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ.docx

— 21.07 Кб (Скачать файл)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра менеджменту

 

 

 

 

 

 

 

ДОПОВІДЬ

З  дисципліни: Методологія та ОНД

На тему: «Істина, її аспекти. Абсолютна і відносна істина.»

 

 

 

 

 

Виконала

 

Алчевськ,2014

 

 

 

 

 

 Істина, її аспекти. Абсолютна і відносна істина.

 

Оскільки пізнання об‘єктивної реальності залежить від суб‘єкта і оскільки можливе ілюзорне її відображення, то виникає питання про істину. Проблема істини – головна в теорії пізнання, все інше стосується чи то засобів і шляхів досягнення істини (питання чуттєвого і раціонального, інтуїтивного і дискурсивного), чи то форм існування істини (понять факту, гіпотези, теорії), форм її реалізації, структури пізнавальних відношень тощо. Всі вони концентруються навколо цієї проблеми, конкретизують і доповнюють її.

Проблема істини – одна із самих давніх і складних. Що таке істина, як можливе істинне пізнання – ці питання хвилювали ще філософів античності, але особливо вони загострились в новий час.

Існують різні визначення істини. Ось деякі із них: “Істина – це відповідність знань дійсності”, “Істина – це досвідна підтверджуваність”, “Істина – це властивість самоузгоджуванності знань”, “Істина – це погоджуваність”.

Перше положення (істина – це відповідність знань дійсності) є головним в класичній концепції істини. Класичною її називають, бо вона найдавніша із всіх концепцій, і саме з неї розпочинається теоретичне дослідження істини. Перші спроби її дослідження були здійснені Платоном і Арістотелем. Так Арістотель стверджував, що пізнання істинне, коли воно відповідає речам і їх зв‘язкам. [Метафізика. – М., 1934. С.162]. Класичне розуміння істини поділяли Ф.Аквінський, П. Гольбах, Г.-В. Гегель, Л. Фейєрбах, К. Маркс, а також багато філософів ХХ століття.

Цієї концепції притримуються матеріалісти і ідеалісти; теологи, не заперечують її і агностики; серед прихильників класичної концепції істини є метафізики і діалектики. Проте існують суттєві відмінності між філософами як в питанні про визначення характеру дійсності, що відображується, так і в питанні про механізми відповідності знань дійсності.

Сучасне трактування істини (а його поділяють більшість філософів) підкреслює такі моменти. По-перше, поняття “дійсність” трактується передусім як об‘єктивна реальність, яка існує до – і незалежно від нашої свідомості. Ця реальність складається не тільки із явищ, але із сутностей, які скриваються за ними. По-друге, “дійсністю” визнається також і духовна реальність. По-третє, пізнання і його результат – істина, а також сам об‘єкт пізнання нерозривно пов‘язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою. По-четверте, визначається, що істина є процес, а не деякий одноразовий акт пізнання об‘єкта зразу ж, в цілому і повному об‘ємі. Саме ці моменти відмежовують діалектико-реалістичне розуміння істини від агностицизму, ідеалізму і спрощеного матеріалізму.

Одне із визначень істини є таким: істина – це адекватне відображення об‘єкта суб‘єктом, яке відтворює пізнавальний об‘єкт так, як він існує сам по собі, поза нашою свідомістю.

Досягнення істини – безпосередня мета пізнання в будь-якій формі (науковій, філософській, художньо-образній). Характерною рисою істини є наявність в ній об‘єктивної і суб‘єктивної сторін. Істина об‘єктивна – це значить, що істинний зміст знань не залежить від людини і людства. Істина не є властивістю матеріальних об‘єктів, а характеристикою знань про них. Будучи об‘єктивною за своїм змістом, істина також є суб‘єктивною за своїм внутрішнім ідеальним змістом і формою. Істину пізнають люди, виражають її в відповідних суб‘єктивних формах (поняттях, законах, теоріях тощо). Наприклад, всесвітнє тяжіння з самого початку присутнє в матеріальному світі, але як істина, закон науки було відкрито Ньютоном.

Деякі “ідеологи” вважають, що зміст істини залежить від класів. В 30-40 рр. ХХ століття в СРСР поширювалась думка, що ніби-то існують “буржуазна фізика”, “буржуазна генетика”. Цим обґрунтовувались гоніння за тими, хто підтримував теорію відносності, хромосомну теорію спадковості. Проте виходячи з вихідної фундаментальної характеристики істини, її об‘єктивності, істина завжди позакласова.

Суттєвою рисою істини є її конкретність.

Істина відображає світ в усіх його проявах і динаміці. Якщо в істині буде відображене тільки загальне, поза зв‘язками з окремим, істина буде абстрактною, якщо ж окреме буде подане без загального, наше знання буде не істинне, не буде відповідати дійсності. Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає, що істина повинна утримувати в собі і загальне і окреме, і стійке і рухоме, і явище і сутність, і предмет і умови його розвитку, тобто відображувати світ таким, яким він є.

Таким чином, конкретність істини виявляється через залежність знань від зв‘язків і взаємодій, які притаманні тим чи іншим явищам, від умов, місця і часу, в яких вони існують і розвиваються. Реалізацію принципу конкретності можна побачити на такому прикладі: твердження “вода кипить при 100оЦельсія” вірне при наявності нормального атмосферного тиску ( 760 мм рт. ст.) і невірно при відсутності цієї умови.

Істина існує в різних формах, виділяється: предметна, екзистенціональна, операційна, концептуальна істини.

Вся реальність, що оточує людину складається з матерії та духу. І перша і друга сфера реальності є об‘єктом людського відображення. Інформація про них втілюються в істині. Потік інформації, який іде від матеріальних систем мікро-, макро- і мегасвітів формує те, що можна назвати предметною істиною. Остання поділяється на предметно-фізичну, предметно-хімічну, предметно-біологічну та інші види істин.

Дух розпадається на екзистенціональну реальність і реальність когнітивну (раціоналістично-пізнавальну). Екзистенціональна реальність утримує в собі духовно-життєві цінності людей, такі як: ідеали добра, справедливості, краси, почуття любові, дружби тощо, а також і духовний світ людини. Тому правомірним і природнім постає питання про те, чи є істинним, чи неістинним є уявлення про добро, розуміння духовного світу конкретної людини. Якщо при розв‘язані цього питання ми отримуємо істинні уявлення, то можна вважати, що ми володіємо екзистенціальною істиною.

Аналогічним є положення про уявлення того чи іншого суб‘єкта пізнання щодо методів, засобів пізнання: системного підходу, методів абстрагування, моделювання тощо. Перед нами ще одна із форм істини – операційна.

Об‘єктом пізнання можуть стати ті чи інші концепції, як наукові, так і релігійні. Правомірно ставити питання про відповідність переконань індивіда тому чи іншому комплексу релігійних догматів, чи то, наприклад, про правильність нашого розуміння теорії відносності, синтетичної теорії еволюції тощо. І там, і тут приміняється поняття істинності, що веде до визнання концептуальної істини.

Крім наведених вище форм істини можна виділити істини, які зумовлені специфікою пізнавальної діяльності людини. На цій основі вирізняються такі форми істини: наукова, буденна, моральна, естетична тощо. Наведемо такий приклад. Речення “Сніг білий”. Ця істина належить до сфери буденного знання. Коли ж ми переходимо до наукового пізнання, ми передусім уточнюємо це речення. Науковим корелятом істини буденного знання “Сніг білий” буде: “Білизна снігу – це ефект впливу некогерентного світла, яке відображається снігом, на зорові рецептори”. Це речення не просто констатує результат спостереження, а є наслідком наукових теорій – фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприйняття.

Для характеристики об‘єктивної істини як процесу приміняють категорії абсолютного і відносного. Абсолютна і відносна істина – це два необхідних моменти, сторони однієї ж і тієї істини. Вони виражають різні ступені, сторони, пізнання людиною об’єктивного світу і розрізняються лише ступенем точності і повноти його відображення.

Під абсолютною істиною розуміється такого роду знання, яке тотожне своєму предмету і тому не може бути заперечене подальшим розвитком пізнання. Така істина є: 1) результатом пізнання окремих сторін об‘єктів (констатація фактів, що не тотожна абсолютному знанню всього змісту даних фактів); 2) кінцеве знання певних аспектів діяльності; 3) той зміст відносної істини, який зберігається в процесі подальшого пізнання; 4) повне, актуально ніколи в цілому не досягнуте знання про світ.

Але пізнання – це процес і справжня абсолютність знання можлива лише як процес. Абсолютна істина реально досягається через відносні.

Відносність знання виявляється зразу, як тільки ми постараємося вийти за певні межі, перейти до інших аспектів, рівнів пізнання. В відношенні до достатньо розвинутого наукового теоретичного пізнання абсолютна істина – це повне, вичерпне знання про предмет. Відносна істина – це неповне знання про той же самий предмет. Відносна істинавиражає мінливість кожного істинного знання, його поглиблення, уточнення по мірі розвитку практики. При цьому старі знання або замінюються новими, або повністю заперечуються, вважаються помилкою (наприклад, “істина” про існування ефіру, поняття про теплород, флогістон).

Абсолютна істина складається з суми відносних істин. Але це досягається не шляхом механічного з‘єднання істин, а в процесі творчого розвитку пізнання. Кожна відносна істина є в той же час і абсолютною, абсолютною в тому смислі, що вона є частиною абсолютного знання про навколишній світ.

Абсолютна і відносна істини знаходяться в єдності. Вони єдині завдяки тому, що абсолютна і відносна істини є об‘єктивними істинами.

Немає окремо-абсолютної і окремо відносної істини, а існує одна об‘єктивна істина, яка одночасно є абсолютно-відносною. Абсолютність і відносність – це характеристики зрілості процесу, який носить ім‘я об‘єктивної істини.

Істина є процес. Така властивість істини проявляється двояко: по-перше, як процес зміни в напрямку до все більшого відображення об‘єкту і по-друге, як процес подолання помилки в структурі концепцій, теорій. Рух від менш повної істини до більш повної, як всякий рух, розвиток, має моменти стійкості і моменти мінливості. В їх єдності, яка контролюється об‘єктивністю, вони забезпечують ріст істинного знання. При порушенні моментів стійкості і мінливості ріст істини приповільнюється або закінчується взагалі. Існують дві крайні позиції в розумінні абсолютних і відносних, стихійних і змінювальних моментів в істині. Ігноруючи діалектику абсолютності і відносності, стійкості і мінливості, догматики перебільшують значення стійкого моменту в істині, релятивісти – мінливого, змінювального моменту кожної істини.

Необхідно звернути увагу також і на те, що розрізняється істина як гносеологічна категорія і логічна істинність (або: логічна правильність). Логічна істинність – це істинність речення ,судження, вислову, обумовлена його формально-логічною структурою і законами логіки на відміну від фактичної істинності.

Висуваються і інші критерії істини ( на основі діалектичної практики):

а) простота, краса, внутрішня досконалість;

б) теоретичні форми доказів;

в) логічні критерії істини.

Діалектичний метод є своєрідною формою логічного критерію істини, яка в знятому виді утримує в собі формально-логічний критерій і не відкидає його.

 


Информация о работе Істина, її аспекти. Абсолютна і відносна істина