Шпаргалка по "Культурологии"

30.Розкрийте основні тенденції розвитку архітектури в ,,’Київській Русі’’.

Архітектура Київської Русі виникла й розвивалася на територіях, що були об'єднані Давньоруською державою Рюриковичів і мали достатньо  розвинену культуру язичницьких  слов'янських племен. Проте з прийняттям християнства головним культурним орієнтиром Київської Русі стала Візантія, плідний  зв'язок з якою почався ще задовго  до його офіційного запровадження. Відтепер Візантія стає головним імпульсом ідеологічного  розвитку суспільства. Прогресивне  значення мало й те, що з прийняттям християнства з Візантії на Русь пішов  широкий потік літератури, і не лише церковної, але й світської  — історичної, художньої, філософської, у тому числі твори та перекази творів античних письменників. Водночас Русь спілкується з іншими державами  — Булгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною, Англією, зі Скандинавією, Хозарським каганатом, народами Кавказу та Арабського Сходу. 
Русь, як і Візантія, багато раціонального сприйняла від язичництва та зберегла його і в житті, і в мистецтві. Нова епоха християнської Русі означена і новим видом мистецтва — монументальною архітектурою. Інші види мистецтва — скульптура, фресковий живопис, іконопис, література, музика та прикладне мистецтво — увійшли в художню єдність нової християнської ідеї, в якій архітектурі як засобу значного духовного впливу на людину відводилося головне місце. Християнське мистецтво прийшло на Русь у вигляді системи, орієнтованої на культове дійство в храмі, де відбувався синтез архітектури з іншими видами мистецтва. Через це християнський духовний комплекс дуже добре відповідав внутрішній природі зодчества, якому притаманне втілення загальних ідей світоустрою. 
Коли на Русі кам'яне будівництво стає проблемою часу, візантійська архітектура переживає другий період розквіту тисячолітньої історії. У багатьох країнах світу X— XI ст. ознаменувалися активною будівельною діяльністю грецьких майстрів. Візантійські зодчі будують собор Св. Марка у Венеції. Візантійські будівельні прийоми позначаються на романській архітектурі Західної Європи. Типи візантійських споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому не дивно, що саме досвід візантійського будівництва найбільше пасував і київській панівній верхівці. Головну роль у цьому відіграла християнська Церква, яка до тих часів набула величезного досвіду у всіх видах мистецтва, особливо в архітектурі як синтетичному явищі. 
Відбулися зміни і в будівельній техніці. Створення значної споруди починалось у квітні, а завершувалось у вересні, ймовірно, до дня Воздвиження (27 вересня). У перший будівельний сезон влаштовували фундамент і покривали його вимощенням. Цегляне мурування стін розпочинали в другому будівельному сезоні. Перші грандіозні храми споруджували протягом тривалого часу: Десятинну церкву — впродовж 8 років, Coфійський собор — 6 років. Більшість храмів зводили протягом 4—5 років (Успенський собор Печерського монастиря), а деякі, навіть великі, впродовж 3 років (Успенський собор у Владимиру або 2 років (Успенський собор у Ростові). Невеликі новгородські церкви споруджували за один сезон. 
Головним матеріалом для будівництва храмів і зрідка палаців була цегла-плінфа у вигляді тонких і широких плиток прекрасного виготовлення та високої міцності. її випалювали спочатку під керуванням грецьких майстрів у спеціальних печах, з якими вперше ознайомилися ремісники Давньої Русі. В XI ст. використовували каолінову глину, тому цегла мала рожевий або жовтий колір. У XII ст. для цегли брали місцеву глину. її набивали в дерев'яну форму-раму, а зверху зрізували дерев'яним ножем. На торцях і постільній поверхні цегли трапляються випуклі позначки. 
Сортамент цегли давньоруських пам'яток значною мірою залежав від дати спорудження храму, архітектурної школи та будівельної артілі. Краще вивчено сортамент цегли Успенського собору Печерського монастиря, коли розбирали його руїни, гірше — незруйнованих храмів. Цегла мала переважно прямокутну форму, але траплялася квадратна й лекальна. Основна закономірність полягає в тому, що в молодших пам'ятках цегла має менші розміри.

31.Розкрийте поняття  світова культура та національна  культура.

Предметні й особисті форми  культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип  культури. Свій тип культури притаманний  кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична  культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип  культури, це зовсім не означає розриву  культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну  історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. 
Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст. 
Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою". 
Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури". 
Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура. 
Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри. 
Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю. 
Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства. 
Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття. 
Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу. 
В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора. 
Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст. 
Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. 
Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. 
До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва. 
Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

32. творчість 19 століття письменників представляє течію сентименталізму.

Сентименталізм — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса  Стерна "Сентиментальна подорож  по Франції та Італії". 

В основі сентименталізму  — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). 

Сентименталісти руйнують класицистичну  ієрархію жанрів. Замість трагедій, героїчних поем, од з'являються жанри  подорожніх нотаток ("Сентиментальна подорож" Л. Стерна, "Подорож з  Петербурга в Москву" О. Радішева), епістолярного роману ("Страждання юного Вертера" Ґете), сімейно-побутова повість ("Бідна Ліза" М. Карамзіна). Романи і повісті мали форми сповіді, споминів, щоденника, листування ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Черниця" Д. Дідро). Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете ("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії. Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С. Писаревський ("За Ні-мань іду", "Моя доля"), Л. Боровиковський ("Молодиця"), М. Петренко ("Батьківська могила"), О. Шпигоцький ("Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий"), С. Климовський ("їхав козак за Дунай"). Український сентименталізм мав селянський характер.

33.Хто став реформатором  українського театру?

Реформатором українського театру став  Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Він також спирався на досвід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін. Творча програма Леся Курбаса відзначилася історичною далекоглядністю. Митець уперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи, що включала виховання нового актора — громадянина, нового типу режисера — ідейного і творчого інтерпретатора п'єси, вистави, розвиток принципу стадійності, втілення на практиці естетичних засад діяльності театрального колективу.Лесь Курбас пристосовує модерні принципи до класичного західноєвропейського (драми В. Шекспіра, В. Гюґо, Ф. Шиллера) й українського репертуару (п'єси М. Старицького,  І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання беруть початок театральні бібліотека, музей, журнал.С Щаслива доля поєднала талановитого драматурга, оригінального мислячого режисера і цікавого художника. Виник чудовий симбіоз, що дав змогу українському театрові першої половини XX ст. піднятися відразу на кілька щаблів. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків світового театру XX століття. В Австралії у Мельбурні існує театр імені Леся Курбаса. Сучасна американська письменниця і режисер, українка за походженням, Вірляна Ткач поставила 1990 року в Нью-Йорку власну композицію «Світло зі сходу» про Леся Курбаса, де використала його щоденники. З цією виставою гастролювала 1991 року в Києві, Львові, Харкові. Вона — автор кількох театрознавчих праць про «Березіль», співзасновник Міжнародного товариства Леся Курбаса.

34.як позначилися ренесансні ідеї в розвитку української художньої культури XVI-XVII ст?

Визначну роль у загальнокультурному  процесі цього періоду в Україні  відіграли братства. Про існування  братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615), Луцьке (1617). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.Першим навчальним закладом вищого ступеня була ^ Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Ренесансний період як етап у поступальному  розвитку українського мистецтва визначився притаманним цьому часові розумінням художніх засад, у яких втілилися  суспільно-політичні та духовні  проблеми епохи. Старі естетичні мірки і утилітарні вимоги виявилися недостатніми для втілення нових ідей краси та задоволення зрослих запитів життя. Основним стимулом мистецтва стало прагнення художньо засвоїти реальний світ, і в цьому засвоєнні могутньо звучала пробуджена потреба в пізнанні, науці, що яскраво вказувала на звільнення людського розуму, всього єства людини від догм церковного світогляду. З пізнанням світу народжувалось усвідомлення людиною своєї сили і нове образно-художнє мислення, яке втілювалося в найрізноманітніших мистецьких формах. Звичайно, цей прогресивний процес не був раптовою зміною звичних форм, бо все те, що було доцільним і могло служити висунутим високим ідеям, передовсім національної самобутності, зберігалось, збагачуючись новонабутими духовними цінностями. 
 
Нові вимоги зумовили звертання до мистецтва Європи, насамперед до ренесансної культури Речі Посполитої, проте засвоювались лише ті художні явища, які відповідали національним потребам. При цьому слід зауважити, що антиренесансна католицька контрреформація скеровувала основний удар проти ренесансної української культури як основного вогнища антифеодальної і визвольної боротьби. 
 
Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і всякий важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який простежується на всіх його видах: архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завершальний етап, характерний процвітанням маньєризму.

35.Який вид мистецтва  запозичений з Візантії ,найчастіше  використовувався для оздоблення  храмів протягом 5-17ст.

 Грецькі майстри ознайомили руських з новими художніми техніками — мозаїкою і фрескою, вони ж і привезли до Київської Русі перші зразки ікон.

36.Які верстви  населення ,були причетні до  розвитку примноження і збагачення  української культури 17-18ст.?

Відомі тогочасні діячі  культури та церкви, представники вищих  верств населення (П.Могила, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Георгій Кониський).

37.Які етапи  українського національно культурного  відродженн виділяє І.Лисяк-Рудницький?

ВиділяєІ.Лисяк-Рудницький виділив такі етапи українського національного відродження:

-дворянський (кінець 18 ст.-40-і  рр. 19 ст)

-народницький (1840-1880)

-модерністський (1890-1914)

38. Модерністські  течії представлені в україні в 20 ст. 
-Імпресіонізм-абстрагується від соціальних проблем і зображує життя як ланцюг прекрасних миттєвостей.

-Експресіонізм-акцентує  увагу на трагічних колізіях  і суперечностях життя і тому  завжди виражає жах і страх  через різкі контрасти, ламані  лінії.

-Модернізм-передбачає надмірну  декоративність, іноді навіть еклектику. 

Представники-Коцюбинський, Стефаник, Ревуцький, Лятошинський.

39. Які стилі,напрями,течії яскраво проявилися у образотворчому мистецтві 20 ст?Назвіть їх представників?Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Найпоширенішими жанрами були пейзажі (Ворловський, М.Самокиш, Т.Шевченко) та портрет (Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський).