Контрольная работа по "Культурологии"

Кня́жа  доба́ — період історичного розвитку Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів, деякі українські історики об'єднують під назвою «княжа доба». Термін «княжа доба» неоднозначний, але у всякому разі він добре віддзеркалює визначальний для тієї доби факт, що тодішня державність персоніфікувалася в особі володарів — князів: вірність князеві була свідченням лояльності до держави, зміни державного устрою та права здійснювалися князями або від їхнього імені. Втрата суверенного князя сприймалася як втрата державного статусу територією, якою він володів.

Для більшості  істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до підкорення українських земель іноземними державами. Вважається, що від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство, починається «литовсько-польська доба» або «період іноземного поневолення».

У ІХ—Х ст. сформувалася перша східнослов'янська держава зі столицею в Києві під  владою династії Рюриковичів — Київська Русь. Перші згадки про Русь («хакан Рос», 839 р.) належать Бертинським анналам. За літописним оповіданням варязький ватажок Олег збудовує Київ 882 року і робить його столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Протягом наступних ста років Київська Русь підбиває навколишні східнослов'янські племена та деякі фінські племена на північному сході. Київський князь Святослав підкорив в'ятичів і розгромив Хозарський каганат, агресивне утворення на сході. Володимир Великий 988 року оголосив прийняття християнства з Візантії. Найбільшої централізації Київська держава досягає за Ярослава Мудрого (1019-54). Згодом відбувається поступове роздроблення на окремі князівства. З 1187 в літописах з'являється назва Україна, вжита до Переяславщини та пізніше Галичини. Первісне значення назви дискусійне: одні пов'язують її походження з поняттям околиці, прикордонної території, інші — країни, вітчизни. Після Батиєвої навали 1237-41 і погрому Києва головним осередком державності в Русі залишилося Галицько-Волинське князівство (1199–1238).

Оселі

Наші  предки селилися найохочіше в таких  околицях, де кінчався ліс і починалися вільні простори степів. Коли протягнемо лінію від Коломиї на Вінницю, Канів і Полтаву, то будемо мати південну межу, до якої наше населення доходило у княжі часи. Поза цю межу лише тут  і там виходили невеликі острівці людських осель. Місця на пограниччі лісу і степу давали людині найбільше  користі: з лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захист в часі небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватися, вигідніше  тримати худобу й розводити хліборобство. Дуже дбали також про те, щоб  недалеко була ріка, щоб мати воду й  рибу. Слов’яни не жили густими оселями, а кожна родина поселювалася окремо. Грецький письменник Прокопій у VI ст. оповідає про це так: «Живуть вони у нікчемних  хатинах, селяться далеко одне від одного й переміняють часто свої житла». Подібними словами оповідає наш  найдавніший літопис: «Поляни жили розрізнено, кожний із родом своїм  на своїх місцях». Таку окрему оселю, ніби хутір, звали двором, або дворищем. Господар мав при своїй хаті своє поле, пасовисько, сіножать, ліс —  усе разом в одному місці. Так  само виглядають ще й тепер наші оселі в глибоких горах.

Пізніше оселі стали густіші. Родина розродилася  і не могла поміститися в одному місці. Сини і внуки ставили собі окремі господарства, недалеко батьківської оселі. З малого хутора поставало  село. Але й тоді не трималися  ніякого плану, кожний селився, де було йому вигідніше. Найстарші наші села не мали рівних вулиць, а хати були порозкидані  по різних місцях. Тільки з часом  для легшої оборони ставили доми близько один коло одного. Деколи така оселя мала план кола: посередині була незабудована площа або ставок, а  довкола стояли хати; за хатами сипали вал кругом цілої оселі, щоб мати забезпеку від ворога.

Для спільної оборони цілої околиці будували укріплені городи у недоступних  місцях. Найчастіше город стояв на високому стрімкому горбі серед  густого лісу, у місці, до якого  можна було дійти тільки потаємними захованими стежками. Інші городи були на островах, серед рік і озер або на підвищених місцях між болотами й багнами. Не раз ставили город  при людному шляху, над берегом  ріки, для оборони торгових доріг. Городи мали найчастіше план кола або  неправильного багатокутника, довкола  були обведені валами й ровами та дерев’яними  палісадами.

Якщо  город мав значення для торгівлі, то під ним поселялися купці й  ремісники, і поставало людне  підгороддя, де відбувалися торги. Такі городи розвивалися скоро, побільшувалися безнастанно й ставали великими містами.

Україна в ті часи була ще дуже рідко заселена. Не маємо з тої доби ніяких переписів  населення, тож важко подати певні  цифри, яка була густота людності. Але на підставі різних ознак можна  здогадуватися, що на 1 кв. км припадала  ледве одна людина, і то в густіше  заселених околицях. Осель було вже  тоді дуже багато; наприклад, у Галичині можна вважати, що більш як половина сіл походить із княжих часів. Але  це не були села у нинішньому розумінні, великі та людні; скорше маленькі хутори, в яких містилося тільки 2 — 3 господарства разом. І міста не були занадто  людні. Навіть Київ хоч уважався величезним городом, був невеликий простором  і у порівнянні з сьогоднішніми  містами був невеличким містечком.

Місто

Місто у  княжі часи мало вигляд укріпленої твердині. Посередині на високому горбі  стояв головний замок, т. зв. дітинець, сильно забезпечений валами й мурами. Це був акрополь міста, оборонна цитадель, самий центр міського життя. Довкола  йшов т. зв. окольний город, або острог, значно ширший, але слабше забезпечений. У часі крайньої небезпеки населення  залишало окольний город і шукало захисту в дітинці.

Укріплення  города складалися з ровів, валів, заборол, частоколів, укріплених воріт і веж. Якщо місце від природи було малооборонне, то сипали по кілька рівнобіжних валів. У Галичі (Крилосі) є три такі вали, у Вишгороді під Києвом було їх аж шість. Вал був високий, на кілька чи кільканадцять метрів. Деколи вал  скріплювали дерев’яною підбудовою у вигляді стін із дубових брусів. На хребті валу ішов острог — огорожа  з густо набитих паль. Звали  це також частоколом. Часом поверх валів ставили заборола, або стіни, що складалися з дерев’яних зрубів і в’язань. На валах стояли також  городні, або городниці — вежі, високі на поверх, з яких зручніше було обстрілювати ворога. Ззовні валів  копали глибокий рів і до нього  напускали води з сусідньої ріки. Через рів був перекинутий  міст, зроблений з рухомих частин так, що легко було його розкидати. Часом  міст був зводний, підносили його догори при допомозі журавця —  якогось коловороту.

До міста  вели в кількох місцях ворота, в’їздові брами. Вони мали різні назви, звичайно від шляхів, з яких приходили, або  від населення, що при них жило. В Києві найславніші ворота звалися  Золоті, що їх побудував Ярослав  Мудрий; над ними була церковця, а  звалися вони, мабуть, від золоченої  бляхи, якою були криті. Інші ворота мали назви: Угорські, Жидівські, Лядські. У  Володимирі були ворота Київські й  Гридшині, в Галичі — Німецькі.

Місто ділилося на різні частини. У Києві був  Старий город, або Гора, де стояли найдавніші укріплення й де за переказом поселилися Кий, Щек і Хорив. Пізніше Ярослав  Мудрий поширив місто і побудував  Новий, або Великий, город. Внизу, над  Дніпром, був Поділ, де містилися  головна торговиця і пристань для кораблів. Інші частини звалися  Кудрявець, Щекавиця, Угорське, Копирів  Кінець, Боричів Узвіз тощо.

У місті  найважливіша була осередня частина, де стояли найсильніші укріплення. Тут  на невеликому просторі густо біля себе товпилися головні будови. У  Києві в Старому городі стояли княжий терем, найстарша Десятинна  церква, різні менші церковці й  монастирі. Був звичай, що кожний князь  ставив собі нову церкву або домашню  каплицю, а не раз і монастирець, якщо під старість приймав чернецтво. Княжий терем був збудований з  каменю й розкішно прикрашений. За поганських часів перед двором стояли статуї Перуна й інших богів. Коло Десятинної церкви Володимир Великий поставив бронзові фігури коней і людей, привезені  з Корсуня у Криму. У Старому  городі була простора площа, де відбувалися  віча, а також малий торг. Пізніше  в Новому городі Ярослав побудував  величаву церкву св. Софії та новий  терем.

Старий  Галич мав свій осередок у теперішньому Крилосі, де дотепер залишилися величезні  потрійні вали; тут на високій горі стояв княжий двір, кафедральна церква Успіння Богородиці та інші церкви. У Холмі в часи Данила посередині города стояла висока вежа, з якої можна  було оглядати цілу околицю, — «будована  з тесаного каміння й побілена, світилася на всі сторони, як сир». Поруч із нею князь побудував  великим коштом кафедральну церкву та інші менші святині.

До укріпленого  города прилягало пригороддя, або  підгороддя, тобто передмістя. Тодішні  міста визначалися тим, що їх передмістя простягалися дуже далеко, не раз цілими милями. Такий розлогий був давній Галич, як це видно з останків будов, які відкрито в різних місцях над  річками Луквою і Лимницею. Кожний заможний боярин ставив собі окремо укріплений двір, а при ньому церкву або  й монастир. В околиці міста  бували теж княжі двори, де князі  перебували влітку для відпочинку. Князь Всеволод Ярославич побудував  такий «красний двір» у Видубичах  під Києвом при славному монастирі  св. Михайла. Тут був також княжий звіринець, де відбувалися двірські лови.

Під містом бували густі ремісничі оселі, а  також хліборобське населення шукало захисту під мурами города. Коли князь Данило побудував укріплення в Холмі й «побачив, що Богові миле це місце, почав прикликувати захожих  людей, німців і русь, людей чужої  мови і ляхів; ішли день у день, і  молодь, і майстри всякі втікали  від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і  закипіло життя, і наповнилися двори  довкола города, поля і села».

Наші  міста в княжі часи визначалися  величчю й красою. Німецькі вояки, що були в Україні в часи Володимира Великого, описують Київ як велике місто, що має 400 церков, 8 торгів і незчисленну  силу народу. Угорський король Андрій, що приїхав під Володимир, побачивши, як на заборолах стоїть озброєне військо, як здалека блищать шоломи й щити, з подивом гукнув: «Такого города не бачив я й у німецьких  сторонах!»

Шляхи

Найдавніші  шляхи, якими користувалися люди, були водяні. Найперше значення мав  Дніпро, бо мережею своїх приток обгортав мало не цілу Україну і  злучував усі українські землі в  одну цілість. Його верхів’я наближалися  до балтійських рік, а гирло вливалося  до Чорного моря, — так Дніпро творив славний «путь із варяг  у греки», прямий шлях від Балтійського до Чорного моря. Над Дніпром лежали найлюдніші пристані України — Любеч, Вишгород, Київ, Витичів, Заруб, Канів, — всюди розвивався живий корабельний  рух. Але великою перешкодою дніпрової  плавби були грізні пороги. Докладно описав їх уже в X ст. цісар Константин Порфирородний, даючи порогам слов’янські й  варязькі назви.

Перший  поріг по-слов’янському звався ніби «Не спи». Він вузький, посередині має круті й високі скелі, що виступають, немов острови. Вода б’ється об них, піниться і спадає вниз із великим  гуком. Човни спинялися перед  цим порогом, подорожні йшли берегом, а гребці роздягалися, входили у  воду й обережно перетягали човен, стежачи  пильно, щоб не вдарити ним об камінь і попихаючи його дрюками. Коли минали поріг, забирали з берега людей і пливли далі. Таким самим  способом перетягали човни через  пороги «Острівний» і «Звонецький». Найбільший поріг — це «Неясит». Він зветься так тому, що у скелях цього порога ховалися пелікани. Переплисти його не можна було, й човни знову  переносили на плечах або тягли суходолом. Дальші пороги — «Вільний», «Варючий»  і «Напороже» — були вже легші  для переходу. Переправа через  пороги була така важка, що гребці, опинившись уже на безпечному місці, на Запорожжі, складали богам жертви в подяку за те, що доїхали щасливо. На низу Дніпра пристані були ще коло Березані та Олешшя (тепер Олешки).

З дніпрових  припливів важливе значення мала Прип’ять, якою вів прямий шлях на захід. Коли 1130 р. Ярослав Мудрий ішов походом  проти поляків, його військо відбувало  далеку дорогу човнами. На Прип’яті головними  пристанями були Турів і Пинськ. Таке саме значення на Лівобережжі  мала Десна з пристанями Трубчевськ, Новгород Сіверський, Чернігів, Остер.

У західних землях були дві важливі водяні дороги: Буг, що слугував для комунікації  з Балтійським морем, та Дністер, що лучив Галич із Чорним морем  і Царгородом.

У місцях, де дві ріки наближалися одна до одної, частину дороги відбували  т. зв. волоком: човни витягали на суходіл  і протягали на валках до другої ріки.

З часом  розвинулися також сухопутні  дороги. Вони йшли зразу підвищеними  місцями, минали багна й болота, продиралися  крізь ліси крутими непомітними  стежинами. Щоб полегшити перехід  війську, князі не раз наказували прорубувати ліси на далеких просторах. Так, наприклад, перед походом на Новгород 1015 р. Володимир Великий  наказав «теребити путі», тобто  прорубувати шлях серед пралісу.

Головні сухопутні шляхи перехрещувалися  в Києві. З полудня, від Чорного  моря, ішли три шляхи: Грецький, Солоний  і Залозний. Ними йшли каравани з  Греції й транспорти солі з Криму. У західні землі вели два шляхи: один, Василівський, — на київський  Звенигород, Васильків і впоперек через Рось, Буг і Дністер, на галицьке Підгір’я, до соляних джерел; другий — на Білгород, Звягель, Корець, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу. На схід ішли дороги на Путивль і Курськ та на Переяслав.

У Галичині головні шляхи виходили з Галича. Один ішов на Теребовлю до Києва, другий через Звенигород і Бузьк на Волинь, третій через Городок до Перемишля, четвертий через Синевідсько  в Карпати, п’ятий через Коломию  до Молдавії та Візантії.

Перешкодою  для сухопутної комунікації бували великі ріки, особливо коли розливалися  під час повені. Дністер 1164 р. розлився так широко, що десь в околиці  Жидачіва потонуло у ньому триста возів чумаків, що везли сіль. Тому подорожні воліли минати переправи  та їхали дальшою дорогою на безпечніші вододіли. Не раз під час війни  війська чекали, поки ріки «установляться», тобто замерзнуть, і тоді переправлялися по льоду. Коли ж ріка «розполонилася», стала вільна від льоду, комунікація  знову спинялася.

Згодом  на ріках вишукали всюди броди, й  ними переправлялися проїжджі. Назви  осель Броди, Брідки, Межибродє вказують на місця давніх бродів. В околицях, де був живіший рух, постали перевози, на яких перевізники в кожній порі року перевозили подорожніх через ріку. Таким перевізником на Дніпрі мав  бути Кий, від якого виводили назву  Києва.

Мости на ріках будували вже в дуже ранні  часи. Перші згадки про них маємо  вже в часи Володимира Великого. Мости були дерев’яні, а ставили  їх таким способом, щоб під час  війни легко було їх розкинути  — «перемітати». В Києві на Дніпрі перший міст побудував князь Володимир  Мономах 1115 р. Був також міст на Дністрі  під Галичем. Коли 1229 р. на Галич йшов князь Данило, галицькі бояри не хотіли пропустити його до столиці, й  боярин Сем’юнко, «подібний до лисиці червоністю», підпалив міст, аж вогонь погаснув і Данилові війська щасливо  перейшли через Дністер.