Шпаргалка по "Истории Украины"

Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями». Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі — Полоцька та Вітебська, які ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а головне — мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника. Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича, р. 1507, Волинь — 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до сеймів. Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від литовського уряду, який визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо. Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав злилася з польською шляхтою. В другій половині XV ст. заникають вже й рештки руського і значнішого боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни, духовенство, дрібне міщанство - "popi i chtopi"

14.

 1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 
Із занепадом Галицько-Волинського князівства занепадає культурний й економічний статус України до рівня периферійної провінції, а еліта асимілюється з культурними та політичними системами чужоземних володарів. Населення України бореться і за політичне самовизначення і за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала – й до наших днів лишається – однією з основних тем української історії. 
В середині XIV ст. досить швидко і легко була здійснена експансія Литви в Україну, внаслідок чого скасовано жорстоке іго Золотої Орди, Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Верхівка самих литовців на той час культурно відсталих язичників, потрапляє під культурні впливи своїх слов’янських підданих – приймає християнство, українську мову, місцеві звичаї. По суті Велике князівство Литовське стало відновленою руською державою. 
Відмінно відбувалась експансія Польщі в Галичину, а згодом (в ХV-ХVІ ст.) – в Поділля, Волинь і Київщину. Одразу з’явились ознаки того, що з давнім життям покінчено. Польські королі, підтримані магнатами, церквою та міщанством, поставили за мету повну релігійну й етнічну асиміляцію українського населення (його окатоличення і зпольщення). Із цього згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 р. 
Після польсько-литовської унії 1385 р. Велике князівство Литовське ще тривалий час зберігало автономію управління, яке, на відміну від періоду Київської Русі, було значно більше централізованим. Окрім того, після прийняття католицтва литовського знаттю, українська шляхта втратила свої привілеї, почала піддаватись утискам на релігійному грунті. 
З середини XV і до початку XVI ст. українська знать робить кілька відчайдушних спроб відновити свої права – та з Люблінською унією 1569 р. остаточно їх втрачає. Чужоземне, насамперед польське, панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті. Повстання інших могутніх сусідніх держав – царства Московського і Кримського ханства, пов’язаного з Оттоманською Імперією, ще більш унеможливлювало досягнення Україною незалежності. 
Наслідки Люблінської унії (об’єднання Польщі з Литвою в єдину державу і окупація України Польщею) справили великий вплив на увесь спосіб життя українців. 
Та ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини ж українйів з поляками, а через них – із Західною Європою вирішальне зумовили організацію суспільства на західний зразок. Із Заходу через Польщу на Україну проникла т.зв. станова система, при якій, на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’зків, утвердились правові відмінності між шляхтою, духовенством, міщанством та селянством. 
На Україні 1529 р. з’явилося перше видання Литовського Статуту – кодифікованого зводу законів, в якому поєднувались елементи звичаєвого права часів Київської Русі та нові юридичні поняття німецького походження. Цей статут створив основу для правової системи доби Козаччини і пізніших часів. Завдяки цьому українці здавна визнавали цінності установленого та гарантованого законом права і зазнавали впливу західної політичної і правової думки. Інший продукт Київської Русі – Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності. 
Загалом, до середини XVI ст. для українців, насамперед українських селян був, можна сказати, золотий вік: феодали не займалися комерційною діяльністю і звичайно роздавали більшу частину своїх земель селянам. Для міст XIV і XV ст. також були порою добробуту. На регулярних ярмарках велася місцева торгівля, як і торгівля чужоземними товарами (особливо в містах Львові і Кам’янці). Та все ж роль міст у житті українців була незначною – через їхню малу кількість і етнічний склад. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація. Православні українці зазнавали всіляких обмежень і утисків. Міста стали й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості українців. 
У XVI ст. в Західній Європі починається великий зерновий бум, пов’язаний із швидким зростанням населення. Земле¬власники Речі Посполитої починають розвозити більші партії зерна і худоби по всій Західній Європі, а це вимагало інтенсифікації відробітків, включення селянських земель до маєтків, виникнення комерційне орієнтованих господарств-фільварків, які поступово поширюються з Галичини, Волині, Поділля на Центральну та Східну Україну. Шляхта здобуває надзвичайну економічну могутність і поступово та неухильно обмежує права і владу королів, підриває економіку міст обмеженнями торгівлі, посилює закріпачення селянства. Польські закони заохочували зміну віровизнання, переймання польських звичаїв, законів і мови. І хоча включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні і стимулюючі впливи Заходу, воно одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. 
Економіка України, як і всієї Польщі, стала вкрай незрівноваженою, майже вся економічна діяльність зосередилась на сільському господарстві. Зростали соціальні диспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення. 
Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему. 
Православ’я в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськім суспільстві синонімом культури і єдиним інститутом вираження самобутності українців. Однак, позбавлене звичної державної підтримки, воно поринуло у стан глибокого занепаду. Великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита.

15. Кревська унія.

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й  ослаблені зопотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пжщину.

1340 р. волинським князем  став Любарт Гедимінович Він  оволодів Холиською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда Питва приєднала до своїх володінь чернігово-сіверські землі, 1362 р. -Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го - Поділля. Населення цих територія майже не чинило опору литовським князям, які прихильно ставишся до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила сай вплив православна церква. Населення українських земель сподівалося що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню учраїнських земель від монголо-татарського ярма 1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці, й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.

Польща прагнула приєднати  до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов'янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж пролольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Однак значна частина  литовської знаті виступила проти унії. Боротьбу за незалежність Литви від Польщі очолив князь Вітовт. За угодою 1392 р. з Яга-лом Вітовта було визнано довічним «великим князем Литви й Русі». Тати чином Литві вдалося зберегти свою автономію.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на Схід 15 липня 1410 р. під час «великої війни» поблизу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-питовською ар-єю під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ордену У складі польсько-литовської армії були українські, білоруські, моє-ювсьи. чеські полки, а також угорські й татарські загони. Битва розпочалася атакою першої лінії литовських військ на лівий фланг хрестоносців, але вони відбили наступ і перейшли в контратаку. Тим часом польська армія, прорвавши оборону противника на правому фланзі, оточила значні сили тевтонських лицарів. Понад половину армії було знищено. Загинув і сам великий магістр тевтонців Юнгінен.

Перемога союзників  у Грюнвальдській битві призвела до занепаду Тевтонського ордену. 1466 р. він визнав себе васалом Польщі. Посилення позицій останньої віддзеркалилося в Городельській унії, укладеній 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом, за якою • литовські бояри-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, • в Литві запроваджувався польський адміністративний поділ, • зростав вплив католицької церкви, • литовські князі мали коритися польському королю.

З цим не могла змиритися  литовська православна знать. Рух  опору очолив брат Ягайла Свидригайло. Війна, що спалахнула в 1430-1431 рр. за українські землі, закінчилася угодою, за якою Поділля було поділено на західне і східне. Західне відійшло до Польщі, а східне - до Литви. Але Польща не бажала поступатися багатими землями, й невдовзі боротьба спалахнула з новою силою. Щоб заручитися підтримкою православної української знаті, Ягайло навіть погодився скасувати деякі статті Городельсько'ї унії, які надавали переваги католикам. У 1435 р. Свидригайло зазнав поразки і змушений був припинити боротьбу.

Польським королем і великим князем литовським у другій половині XV ст. став син Ягайла Казимир. Він ліквідував удільні князівства, що залишилися в українських землях. А 1471 р. перетворив Київське князівство на литовську провінцію.

Польська експансія  спонукала українських князів Одоєвських, Воро-тинських, Бельських, Олельковичів перейти на бік Москви. Наприкінці XV -у першій чверті XVI ст. Московська держава приєднала до своїх володінь землі Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини. Прагнучи утворити окрему державу з українських, російських, білоруських земель, що перебували під владою феодальної Литви, український магнат князь М.Глинський підняв 1508 р. повстання. Але воно зазнало поразки. Глинський утік до Москви, де згодом був ув'язнений і помер.

16. Укр.  землі в складі Речі Посполитої.

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім  бажання Польщі, визрівали ще й  об'єктивні умови для унії між  Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або  ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати  з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну  роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість  українських земель було зайнято  найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських  земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний  характер, тобто забезпечувало потреби  передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився  процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я  виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.