Інститут цивільного права за "Руською Правдою"

ВСТУП

Найбільшою  пам'яткою давньоруського права  й основним правовим документом Давньоруської  держави був збірник правових норм, що дістав назву «Руська Правда», що зберіг своє значення й у більш  пізні періоди історії. Її норми  лежать в основі Псковської і Новгородський судних грамот і наступних законодавчих актів, не тільки руського, але і литовського права. До наших днів дійшло більш ста списків Руської Правди. Первісний текст Руської Правди на жаль до нас не дійшов. Перший текст був виявлений і підготовлений до друку відомим російським істориком В.Н. Татищевим у 1738 р. Назва пам'ятки відрізняється від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки - закон, законник. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але документ позначений легально-моральним терміном «Правда». Скорочена «Руська Правда» склалася в середині XV ст. з переробленої «Великої Правди».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Безперечно, що, як і будь-який інший правовий  акт, «Руська Правда» не могла виникнути на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді джерел права.

Важливим джерелом права в Древній Русі були Князівські Церковні Статути. До нас дійшли в цілості два Статути: Статут Володимира Святославовича й Устав Ярослава Мудрого.

Статут Ярослава присвячувався головним чином сімейно-шлюбним відносинам, злочинам проти родини і моральності. Зустрічалися покарання за ці діяння як би двоїсті і від князя і від єпископа. Майже всі покарання майнового характеру.

   У Статуті Ярослава зустрічаються статті, що носять яскраво виражений класовий характер. За зґвалтування й образу жінки встановлювався штраф, розмір якого залежав від положення потерпілої. Якщо потерпіла була дружиною або ж дочкою боярина, то найбільша сума. Якщо малого боярина, то менше, якщо простої людини, то ще менше.

   Передовсім  Київська Русь була розвиненою  правовою державою: кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в  Україні , і в суміжних державах.

     Причина  в характері й змісті правового  кодексу: він складений на основі  багатовікового звичаєвого права  народу, але частина законів було конституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім’ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинами — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх сферах життя людей.

 Пізніше,  за Володимира Мономаха, до «Руської  Правди» було внесено чимало  поправок, але це свідчило про  те, що правознавча культура в  Київській Русі постійно розвивалася, чутливо реагуючи і на зміну в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.

   В «Руській  Правді» виявилася демократична  суть ментальності праукраїнського  етносу: прагнення до поєднання  волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності, і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремої людини, а водночас — і держави.

Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда»  регламентувала права і обов’язки  всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.

Право власності.

      В «Руській Правді» того періоду не було і не могло бути загального терміну для позначення права власності, значення цього права було різним залежно від того, хто був суб'єктом права і що представлялося як об'єкт права власності. Група  статей Руської Правди захищає власність. Встановлюється штраф в 12 гривень за порушення земельної межі, такий же штраф вважається і за розорення пасіки, бобриних угідь, за крадіжку ловецьких соколів.

   У староруській  общині величезне значення мала  власність. Відношення до особи  в першу чергу визначалося наявністю власності. Людина, позбавлена власності або марнотрат, могла забезпечити майнові зв'язки з іншими лицями єдиним, що у нього залишилося – власною особою. Розрізняють власність в економічному значенні, як «полягання приналежності», і право власності, яке виникає при регулюванні діючих відносин нормами права. Відбувається юридичне визначення меж земельної власності і режиму розпорядження нею. Власникам (колективам, особам, державі), належить, в різних межах: право володіння (факт володіння), право користування (витягання прибутку), право розпорядження (визначення юридичної долі). Право власності серед феодалів визначається їх взаємним зв'язком з князем, тобто системою васальної залежності, а в селянському середовищі системою заборон. Від відмінностей цих відносин і залежить право власності. Історично раніше, мабуть, з'явилося право власності на рухоме майно (худоба, інвентар, зброя). В X – XI ст. громадські пережитки на Русі ще досить сильні. Проте, визначити форму власності досить важко через нестачу джерел. В «Руській Правді», в переважній більшості випадків, йдеться про індивідуальну власність. Швидше за все, в розвинених районах, де діяло княже законодавство, вирішальну роль грала індивідуальна власність. Власник, по «Руській Правді», мав право розпоряджатися річчю, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту при посяганнях. Об'єктами права власності виступає обширне коло речей: коні, одяг, зброя, торгові товари, худоба і ін.

Важче йде справа із земельною власністю, оскільки є лише обмежене коло статей , які встановлюють штрафи в 12 гривень за порушення земельної бортної межі і за знищення межового знаку, зробленого на дереві. З точністю не можна встановити, чия це межа: селянина, колективу або феодала. Отже, всяке сільське володіння мало свої межі, затверджені цивільним правителем, і знаки їх були священні для народу.

   В «Руській Правді» знайшов своє віддзеркалення процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій Правді величина штрафу залежала тільки від вигляду і кількості вкраденої худоби, то в Просторовій Правді величина штрафу визначалася і місцем здійснення злочину (чи вкрадена худоба із закритого приміщення або з поля). Ще далі в розвитку охорони приватної власності на землю йде Просторова Правда. Для неї характерна велика в порівнянні Короткої Правди, диференціація можливих випадків порушення межі, що дає підставу говорити про подальший розвиток феодального господарства і, перш за все, за рахунок громадських земель, зростанні випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності, що посилюється.

Форми власності  були різними. Крім сімейно - індивідуальних і громадських господарств були наступні. Княжий домен був конгломератом  земель, що належали особисто князю. Він стягував там оброки, накладав інші повинності, розпоряджався землями за власним бажанням. Державні землі охоронялися на Русі сторіччями і були важливим джерелом поповнення казни.

Власність феодалів виникла як приватна і заснована на княжих  подарованих у вигляді доменів, боярської і монастирської вотчини. Джерелом її придбання спочатку була заїмка, освоєння вільних земель руками холопів і залежних селян. Потім головним способом придбання землі стало пряме її захоплення біля сусідських общин (“окняження і обоярювання землі”). Чим пізніше редакція Руської Правди, тим більше в ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала хороми власника, житла його слуг, приміщення для челяді, господарські споруди. Вотчинники привласнювали ліси, влаштовували бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки здобичі меду. Охорона приватної власності - одне з призначень Руської Правди.

У XI столітті літописи згадують про села народних дружинників. В XII столітті вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі під умовою служби. Умовні тримання могли бути і в самій боярській ієрархії.

 Суб'єктами  права власності можуть бути  тільки люди не рабського положення.  Розподіл речей на рухомість  і нерухомість не знайшов юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений в «Руській Правді» досить докладно. Власність, її зміст і різні види володіння не знайшли спеціальних узагальнених термінів, проте на практиці законодавець розрізняв право власності і володіння.

 Власник  мав право на повернення свого  майна з незаконного володіння.  Загальний принцип захисту рухомості  і власності полягав в тому, щоб повернути її законному  господарю і заплатити йому  штраф як компенсація за збитки. Рухома власність (включаючи холопів) вважається в «Руській Правді» об'єктом повного панування власника: при суперечках про її повернення держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті, що довірили, майно рабам і холопам (для торгових операцій і т. д.) несли у разі спричинення збитків і винищування речі відповідальність перед 3-мя особами в повному об'ємі. Іншими словами, законодавець розумів, що право власності визначається волею самого власника. Захист рухомої власності, якщо це не було пов'язано з кримінальним злочином, не носив станового характеру - кожний має право рівнозначно визначати її долю.

Зобов'язальне  право.

   Інститути  зобов'язального права в період  становлення і первинного розвитку  повинні мати, і мають ряд характерних  відмінностей від аналогічних  інститутів періоду розвиненого феодалізму і капіталізму.

1.Перш за  все , в системі зобов'язань  даного періоду немає зобов'язань  із спричинення шкоди. Ці зобов'язання  зливалися з поняттям злочину  і називалися образою. 

2.У праві  пізнього феодалізму і капіталізму зобов'язання вели до встановлення прав на дії зобов'язаних осіб, а не на особу. В період становлення феодалізму, під зобов'язанням розумілося право на зобов'язане лице.

3.У праві  пізнього феодалізму зобов'язання  падало тільки на зобов'язане лице. В період становлення феодалізму зобов'язання падало і на обличчя, що належать до сім'ї зобов'язаної особи.

4.Система зобов'язання  і договорів в первинний період  є вельми нескладною. Число договорів  незначне: обміну, купівлі-продажу,  особистого і майнового найму. Характерний, що поклажа розглядалася більшою мірою як особиста послуга, ніж договір.

5.Характерной  межею зобов'язального права періоду  розвитку феодальних відносин  є те, що особи, що не виконали  зобов'язань, перетворюються на  холопів. Що стосується способів висновку зобов'язань, то вони, як правило, полягали усно, причому уживалися різні форми – литки, могорич, рукобитье, скріплення рук і. т.д. При висновку деяких договорів була необхідна присутність послухів. Мабуть, операції із землею сталі полягати письмово дуже рано.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Договір обміну.

Хоча ні Руська  Правда, ні інші джерела не говорять про інститут обміну, але немає  причин сумніватися в його існуванні. Договір обміну є якнайдавнішим  з договорів. Він передував договору купівлі-продажу.

   Договір купівлі-продажу. Про цей договір Руська Правда говорить в декількох статтях. Ці статті головним чином торкаються купівлі-продажу холопів.   Деякі дослідники вважають, що всякий договір дійсний тільки тоді, коли він вчинений у присутності двох свідків або митника. Проте з таким положенням не можна згодитися, дана вимога діяла тільки при покупці крадених речей або речей, походження яких власник пояснити не міг. Проте для запобігання вельми невигідних наслідків пов'язаних з покупкою крадених речей (втрата грошей, переданих продавцю за ці гроші), кожний повинен був прагнути купувати тільки при свідках або при митнику. Що стосується купівлі-продажу землі, міської садиби, удома – то можна не сумніватися, що для визнання такого роду договорів були необхідні особливі папери – купчі. В такій купчій указувалися покупець і продавець землі, ціна землі, що купується, а потім давався «обвід» ділянки, тобто указувалися межі.

   Подальше питання,  яке займало законодавство - це  питання про покупку крадених речей і результату для добросовісного і несумлінного покупця. Руська Правда містить ряд статей, що відноситься до купівлі-продажу крадених холопів, а потім і іншим краденим речам(коней, худоби, одягу).

   Якщо хто купував  чужого, тобто вкраденого у власника, холопа, не відаючи про те, що він був вкрадений, а потім це виявлялося, то власник («перший пан») брав свого холопа, а покупець одержував гроші, але тільки після того, як присягав, що не знав про крадіжку холопа. Якщо ж він купував явно краденого холопа, то несумлінний покупець позбавлявся цього права.

      Договір позики. Договір позики піддався в джерелах, зокрема в «Руській Правді», досить докладної регламентації. Достатньо вказати, що ряд її статей спеціально говорить про умови визнання даного договору дійсним. форма укладення договору змінювалася залежно від осіб, що укладали заїм, залежно від суми боргу і залежно від кредитоспроможності особи. Основною умовою, для визнання договору позики дійсною є присутність послухів, які можуть у разі суперечки довести його висновок присягою. 

   Позика могла лежати  в основі так званого закупництва   – особливого договору в Київській  Русі. До нього вдавались малозабезпечені люди, які могли борг відшкодувати тільки своєю роботою.

  

 

Договір майнового  і особистого найму.

Руська Правда і інші пам'ятники Стародавньої Русі абсолютно не згадують про майновий найм, але немає ніякого сумніву в тому, що такі договори складалися і предметами таких договорів були житлові і торгові приміщення.

   Але вже в більш  пізній час – до кінця XII або початку XIII в. – виникає назва для найманого робітника, а саме, наймит. Це назва і раніше привласнювалося закупу, але тепер воно вже позначає інші відносини - відносини найму.