Науково –технічний потенціал Донбасу: історія розвитку у 50-80-ті роки ХХ століття

. Протягом 70-80-х років у країні  було створено потужний науково-технічний  потенціал: Зросла кількість науковців, багато винаходів радянських учених збагатили світову науку. На початку 1990 р. в УРСР діяло 1400 організацій, що виконували наукові та науково-технічні роботи. З 1970 р. до 1990 р. кількісний склад наукових працівників збільшився з 130 до 313 тис., тобто у 2,4 раза . Якщо в 1970 р. у науковій сфері працювало 3,5 тис. докторів наук, то у 1985р - 9,5 тис., відповідно, кандидатів наук - 33,3 і 68,5 тис. чол.

У Донбасі на початку 70-х років у регіоні сформувався досить потужний склад науковців, склалася широка мережа наукових установ. На 1970 р. у регіоні діяло більше 60 науково-дослідних та проектно-конструкторських інститутів та організацій, в яких працювало понад 3О тис. чол., зокрема, понад 11 тис. наукових співробітників, серед них: 16 членів і членів-кореспондентів АН УРСР, біля 120 докторів і понад 1500 кандидатів наук. Крім того, майже 2 тис. фахівців проводили наукові дослідження безпосередньо на промислових підприємствах Донбасу .

У наступні два десятиріччя значно розширилася як мережа наукових закладів, так і кількісний склад науковців. Матеріали Таблиці 2 доводять, що протягом 70-80-х років кількісний склад фахівців, зайнятих у науковій галузі регіону, збільшився у 2,3 раза, зокрема докторів наук - у 2,5 раза, кандидатів наук - у 1,7 раза. Однак, незважаючи на значне зростання кількості фахівців вищої кваліфікації, вони, як і раніше, становили дуже малу частку серед науковців. У кінці 80-х років ситуація ще більше загострилася: у науковій сфері розпочалося стрімке скорочення кількість фахівців вищої кваліфікації. У Луганській області, наприклад, протягом 1986-1990рр. докторів і кандидатів наук, які займалися науково-дослідною роботою, зменшилося майже на третину - з 1666 до 1286 чол.. Загалом це була загальнодержавна тенденція, зумовлена, передусім, економічною кризою та недостатнім фінансуванням наукової сфери.

Історично науковий потенціал регіону зосереджувався переважно у Донецькій області, насамперед, в обласному центрі і великих промислових агломераціях: Маріуполі, Краматорську, Макіївці.

Важливою складовою науково-технічного потенціалу були наукові підрозділи вищих навчальних закладів. У 1990 р. у  вищих навчальних закладах Донецької  області науковою роботою займалися 3348 фахівців. Тут працювали 53% (146 чол.) докторів і 43,3% (1437 чол.) кандидатів наук від загальної кількості фахівців вищої кваліфікації наукової сфери . У вищих навчальних закладах у було реалізовано 441 науково-дослідна і дослідно- конструкторська розробка, третина з них сприяла вдосконаленню техніки і технології. Фахівцями ВНЗ проводилася значна інформаційно-публікаційна діяльність: вони опублікували майже дві третини видань всіх наукових організацій, 43% статей - у провідних закордонних журналах.

На особливу увагу заслуговує аналіз "заводського" сектору науки, тому що саме на підприємствах відбувалася  не тільки реалізація наукових досягнень, а і злиття наукової та інженерної думки. За кількістю співробітників це був другий, після галузевих науково-дослідних організацій, науково-технічний сектор. Однак якісний склад промислових фахівців був невисокий. Серед них абсолютно переважали працівники, які не мали наукового ступеня: у наукових підрозділах підприємств працювало лише 74 кандидати і тільки один доктор наук. Основна діяльність "заводської" науки у досліджуваний період була спрямована на виконання проектно-конструкторських і технологічних робіт .

Досить низький кваліфікаційний  рівень мали співробітники конструкторських, проектних і проектно-дослідних  організацій. Серед майже 5,6 тис. фахівців, які тут працювали, науковий ступінь  доктора наук мали лише 2, а кандидата наук -144 чол. .

Проведений аналіз засвідчує, що на кінець 80-х років у Донбасі  було сформовано досить потужний науковий сектор, більша частина науковців  працювала у галузевих науково-дослідних  організаціях та вищих навчальних закладах. Однак їх потенційні можливості використовувалися  вкрай нераціонально, внаслідок  чого ефективність науково-технічного потенціалу залишалася невисокою. В  основі цього негативного явища, на нашу думку, була низка чинників.

Так, важливу роль у підвищенні ефективності роботи наукових установ  відігравали розподіл і використання фінансових ресурсів. За радянських часів  фінансування сфери наукової діяльності відбувалося значною мірою за рахунок державного бюджету. Проте  офіційні статистичні дані не відображали  реальних витрат на наукові дослідження  у воєнному і цивільному секторах економіки. За умов державного монополізму, цілковитої таємності, відсутності  контролю величезні кошти спрямовувалися на досягнення воєнного паритету з  СІЛА. За підрахунками фахівців, майже  дві третини витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи в країні виділялися саме на військові  цілі. Російський економіст В.М. Кудров стверджує, що бюджет науково-дослідних  і дослідно-конструкторських робіт "лише однієї атомної промисловості  можна порівнювати з бюджетом всієї Академії наук СРСР" . За офіційними даними, у 70-80-ті роки обсяги щорічного фінансування цивільної науки за рахунок державного бюджету й інших джерел становили приблизно 7-8% усіх витрат державного бюджету країни . При цьому, якщо абсолютні показники збільшувалися, то питома вага витрат на науку у загальних витратах бюджету виявляла тенденцію до зниження.

Ще більш несприятливою була ситуація з фінансуванням науки  за рахунок республіканських бюджетів. Протягом 1970 - 1985 рр. витрати з бюджету  УРСР на розвиток науки збільшилися  з 112 до 231 млн. крб., тобто більш ніж  удвічі, але при цьому ніколи не перевищували 1% загальних витрат республіканського  бюджету. Більш того, питома вага цієї статті витрат постійно зменшувалася. Якщо у 1970 р. на науку витрачалося 0,83% бюджету, то у 1985 р. - лише 0,72% . Не вирішували проблему фінансування науки й інші джерела надходження коштів, зокрема, створені на початку 80-х років у міністерствах та відомствах єдині фонди розвитку науки і техніки за рахунок відрахувань від прибутку, а також кошти, які надходили від виконання госпрозрахункових робіт тощо.

Недостатнє фінансування позначалося, насамперед, на стані матеріально- технічної  бази наукових установ. Це спричинило особливо негативні наслідки у сучасних обставинах, коли постійне оновлення  експериментального устаткування, приладів, інформаційно-обчислювальних комплексів постало обов'язковою передумовою  інтенсифікації наукової діяльності. Звичайно, не можна стверджувати, що у 70-80-ті роки у цьому напрямку нічого не робилося. Відбувався постійний процес удосконалення структури наукових установ, матеріально-технічної бази, причому кожна організація вирішувала ці питання відповідно до тих завдань, які стояли перед нею. Показовою у цьому відношенні була діяльність ДонНДІчормету. Тут постійно створювалися нові наукові підрозділи, ліквідовувалися ті, що неефективно працювали, відбувався постійний пошук більш раціональної організації роботи. Зокрема, на початку 80-х років на великих металургійних підприємствах республіки були створені опірні лабораторії, які були забезпечені сучасним устаткуванням, спеціальними лабораторіями нових металургійних агрегатів, відповідними групами наукового аналізу і узагальнення науково-технічної інформації тощо . Схожа робота проводилась і на інших підприємствах.

Однак, загалом у 70-80-ті роки процес оновлення матеріально-технічної  бази наукових установ регіону не тільки не прискорився, а навпаки - значно уповільнився. У 1989 р., згідно з статистичними  даними обстеження майже 60% наукових закладів Донецької області, майже 21% машин  і обладнання, які використовувалися  ними для досліджень і розробок, експлуатувалися вже понад 11 років. Здебільшого, це була морально застаріла, а іноді і фізично зношена  техніка. Поповнювалися лабораторії  новітнім обладнанням і приладами  вкрай незадовільно. За технічними характеристиками лише 0,8% обладнання наукових організацій перевищували світові досягнення, 23,4% - відповідали  світовому рівню, а 32,4% - не відповідали  світовим стандартам. Технічний рівень 43,4% машин і устаткування взагалі  залишився невизначеним, переважно  це було обладнання, виготовлене власними силами. У деяких організаціях рівень технічного забезпечення виявився ще нижчим. Навіть у таких провідних  установах, як НВО "Респіратор", Донавтоматгірмаш 85% машин і обладнання не відповідали  світовому рівню, в інституті  ВНДІреактивелектрон - 62%, у Донгіпровуглемаші  і ВНДІ сіль (Артемівськ, Донецької області) - 50%. А в Українській філії Всесоюзного науково- дослідного інституту гірничої геомеханіки і маркшейдерської справи та Донецькому інституті радянської торгівлі все обладнання було нижче світового стандарту . Особливо важким становище було з точними вимірювальними приладами й апаратами. Світовому рівню не відповідали понад 44% радіоспектрометрів, 40% мас-спектрів, 30% електронних мікроскопів, причому жодна установа не мала названих приладів і обладнання, які б перевищували світові досягнення.

Але навіть застарілим обладнанням  наукові організації забезпечувалися  не повною мірою, заявки на поповнення лабораторій приладами, витратними матеріалами здебільшого не виконувалися . Виділене ж обладнання доволі часто розподілялося серед установ вкрай нераціонально, унаслідок чого, тоді як в одних його бракувало, в інших - знаходилася зайва техніка. За цих обставин деякі установи для проведення необхідних досліджень вимушені були орендувати окрему техніку в інших організаціях, витрачаючи при цьому досить солідні кошти. Так, у 1988 р. обсяг оренди у Донецькому політехнічному інституті становив 364 тис. крб., в СКТБ систем управління інституту прикладної математики і механіки - майже 170 тис. крб. Водночас у окремих організаціях знаходилися зайві техніка і обладнання, які використовувалися не в повній мірі. Так, на 1 липня 1989р. наукові установи Донецької області мали невстановленого обладнання на 366,4 тис. крб., причому у деяких науково - дослідних інститутах питома вага цієї техніки складала майже половину .

Важливим чинником підвищення ефективності діяльності наукових організацій є  їх забезпеченість дослідно-експериментальним  виробництвом, що дозволяє у короткі  терміни виготовити і випробувати  нову техніку. У 1988 р. у науковій інфраструктурі було 33 дослідних виробництва у  складі наукових організацій і 17 - самостійних  дослідних виробництв. Однак майже  половина (46,2%) науково-дослідних і  дослідно-конструкторських організацій  Донецької області не мали власної  дослідно-експериментальної бази. Навіть провідними науковими організаціями  регіону це питання не було вирішене повною мірою . У другій половині 80-х років, в умовах розвалу економіки і розриву міжгосподарських зв'язків ця проблема ще більше загострилася, тому що кошти, які виділялися на розвиток дослідної бази наукових установ, не освоювалися. Більш того, навіть наявне дослідно-експериментальне виробництво використовувалося неефективно. Так, обсяг експериментальних робіт, виконаних виробництвами, які становили дослідну базу наукових організацій, у 1988 р. складав 24,8 млн. крб., але питома вага дослідних баз, які знаходилися на балансі наукових організацій, дорівнювала всього 27% . Слабке матеріально-технічне забезпечення, низький технічний рівень приладів і лабораторного обладнання, відсутність належної уваги до оновлення матеріальної бази, відсталість дослідно-експериментального виробництва негативно впливали на якість і ефективність наукових досліджень.

2. Діяльність наукових установ  регіону: досягнення і проблеми

Створений у Донбасі потужний науково - технічний потенціал був спроможний вирішувати найактуальніші проблеми модернізації промисловості. Однак в умовах планової економіки наявний господарський  механізм не забезпечував необхідного  сприйняття підприємствами науково-технічних  досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних  тенденцій було зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

Проблема прискорення науково-технічного прогресу загострилася вже у перші  повоєнні роки. Відновлення і розвиток господарського комплексу потребували  подальшої технічної модернізації, розробки і впровадження нових технологій. Особливо актуальною ця проблема була для Донбасу: галузі важкої промисловості, які тут переважали, залишалися найбільш трудомісткими, матеріало- та енерговитратними, саме у них превалювала ручна праця. Тому, природньо, у регіоні формувалися наукові організації, які переважно займалися галузевими проблемами, поступово відбувалася їхня спеціалізація, і кожна з них зосереджувалася на вирішенні комплексу проблем, пов'язаних з окремими технологічними операціями.

Серед наукових установ гірничого  профілю провідне місце займав Донецький  науково-дослідний вугільний інститут (ДонВГІ), який займався розробкою методів  проходження гірничих виробок, удосконаленням наявних систем розробок, створенням і впровадженням нових видів  кріплення, розробкою засобів і  схем механізації підземного і поверхневого транспорту, випробуванням машин  для механізації видобутку вугілля тощо . Тільки протягом 1946-1954 рр. інститутом спільно з іншими організаціями були проведені випробування 108 нових типів машин, механізмів і апаратів, призначених для механізації виробничих процесів

Особливо велике значення у перші  повоєнні роки мали наукові розробки інституту щодо ефективних способів розкриття і підготовки шахтного поля. У повоєнні роки майже на всіх шахтах Донбасу (98,3%) використовувалася  так звана суцільна система розробки вугільних пластів. Однак вона виявилася  неефективною в умовах механізованого видобутку вугілля, більш того, вона гальмувала впровадження комбайнів, скребкових конвеєрів та іншого високопродуктивного  обладнання. У процесі вирішення  цієї проблеми науковці інституту розробили  кілька різновидів стовпової та комбінованої систем розробки шахтних полів. Застосування цих методів дозволило збільшити  навантаження на лаву пересічно на 25%, а продуктивність праці - майже  на 20%, що призвело до зниження собівартості 1т вугілля на 45 коп.

З 1951р. колектив інституту було зосереджено  на вирішення питань комплексної  механізації поверхні шахт. Водночас з проведенням розробок, здійснювалось  і впровадження нових технологічних  і виробничих процесів на шахтах, що діяли. Вже до 1956р. для поверхневих  комплексів були розроблені нові технологічні схеми і створено понад 70 машин, устаткувань і апаратів . Згодом всі роботи з комплексної механізації і автоматизації вуглевидобутку були передані Дондіпровуглемашу, а ДонВГІ став провідною науково- дослідною організацією з технології видобутку вугілля і вентиляції шахт.