Літописання Київської Русі

Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.

Розділ 2: Літописи, як відображення історичної дійсності Київської Русі

Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир.

2.1. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з’явилася «Повість временних літ». Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного «світового потопу» і розподілу землі між синами Ноя. Основну увагу літопис приділяє Яфетовим володінням, бо від племені Яфета походять і слов'яни. Спочатку слов'яни нібито жили по Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, інші — древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували слов'ян ще на Дунаї. 1 Це були болгари, білі угри, волохи і обри (авари). Обри воювали проти східних слов'ян, особливо мучили дулібів. Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував запрягти у віз трьох, чотирьох або п'ятьох дулібських жінок і везти його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и] помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,— говорить літописець. 2 А народна пам'ять зафіксувала це у прислів'ї «погибоша, аки обръ» 3, що постало в Київській Русі.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. Літописець наводить тут цікаву побутову деталь із подорожі Андрія по Русі: у Новгороді Андрій побачив лазні і дуже здивувався, що тут мають звичай митися в лазнях і мучаться, б'ючи себе віниками. 4 У «Повісті» розширено легенду найдавнішого зведення про трьох братів — засновників Києва. Нестор вносить до неї полемічний елемент, спростовуючи твердження, ніби Кий був простим перевізником. Нестор доводить, що Кий княжив у своєму роді, що його з великими почестями приймав грецький цар. Повертаючись із Греції, Кий на Дунаї заснував містечко Києвець. 5 Ця легенда виводила князівську владу на Русі з старовинного руського роду, ідеологічно утверджувала її.

Перша дата — 6360 (852) рік — у «Повісті» стоїть після оповідання про хозарську данину. 6 Цього року у Візантії почав царювати Михайло. Нестор вираховує основні дати біблійної, візантійської і руської історії, говорячи, що далі «по ряду положим числа». І події далі систематично викладаються за роками. У багатьох випадках рік поставлено, а запис відсутній. Очевидно, це мало означати, що літописець не знав нічого про події цих років і залишав місце для роботи своїх наступників або в ці роки не було вартих уваги подій.

Під 859—862 роками Нестор розповідає про запрошення варязьких князів на Русь. 7 Варяги з-за моря брали данину з чуді, словен, мері та кривичів. Але словени прогнали їх, відмовилися виплачувати данину. Та незабаром почалися чвари, повстав рід на рід. Словени вирішили пошукати собі князя, який би правив ними і судив по правді, пішли до варягів за море і сказали: «Земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет, да поидете княжить й володети нами». Три брати-варяги з своїми родами прийшли на Русь і стали княжити — Рюрик у Новгороді, Синеус — у Білозері, а Трувор — в Ізборську. Незабаром Синеус і Трувор померли, і князем залишився один Рюрик. 8 З того часу від варязького слова «русь» і стала називатися руська земля. Два воєводи Рюрика — Аскольд і Дір — по дорозі до Царгорода зупинилися в Києві і стали там княжити.

Чим же пояснити факт, що Нестор, палкий патріот землі руської, вивів княжий рід і саму назву Русі від іноземців-варягів? Теорію єдиного княжого роду, сформульовану Нестором, було спрямовано проти князівських чвар, її знаходимо вже у найдавнішому зведенні. Обстоюючи єдність руської землі, Нестор доводив, що вона має своїх князів з єдиного роду, тому негоже їм тепер воювати між собою. А те, що Рюрик був варягом, для Нестора не мало істотного значення. Середньовічна історична традиція всі славетні князівські роди виводила від іноземців, зокрема від стародавніх греків і римлян. Дотримуючись цієї традиції, Нестор вивів руський княжий рід від варягів, котрі, як політична сила, на той час уже втратили своє значення і не являли ніякої небезпеки для руської держави. Можливо, що Нестор навмисне вигадав «норманську» теорію, щоб підкреслити незалежність Русі від Візантії. Вітчизняна історична наука спростувала наукову неспроможність теорії норманського походження перших князів на Русі.

Нестор значно поширив чимало оповідань своїх попередників, надавши їм художньої форми. Так, найдавніше зведення передає звістку про смерть Олега дуже лаконічно: «Иде Ольг Новугороду и отьтуда за море, и уклюну и змия в ногу, и с того умьре». 8 У «Повісті» цей епізод переріс у цілу легенду про смерть Олега від свого коня. Нестор перетворив його у жваву розповідь, якою закінчується цикл напівлегендарних переказів, зв'язаних з ім'ям Олега.

Кілька цікавих оповідань Нестор вмістив у Володимировому циклі. Під 992 роком записано оповідання про єдиноборство руського юнака з печеніжином. 9 Під час зустрічі на річці Трубіж полків Володимира і печенігів ніхто не зважується перейти річку. Печенізький князь запропонував Володимирові вирішити зустріч поєдинком двох найсильніших воїнів. Довго Володимир не міг знайти воїна, що зміг би битися з печеніжином. Нарешті до князя підходить один старий воїн і каже, що в нього дома є син, такий дужий, що коли він м'яв шкіру, то розривав її руками. Хлопця привели і вирішили випробувати, випустивши на нього розлюченого бика. Юнак вирвав у бика шкіру з м'ясом, скільки захопила рука. Печеніжин, «велик и страшен», почав сміятися, коли побачив середнього на зріст супротивника. Юнак задушив печеніжина. Печенізьке військо було розгромлено. На місці битви Володимир заклав місто Переяслав, «зане перея славу отроко ть», а юнака і його батька наділив почестями. 10

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до «Повісті» оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив'язавши до ніг голубів запалений трут, слуги Ольги випустили птахів. Голуби полетіли до своїх гнізд і підпалили Іскоростень з усіх кінців. 11

Нестор увів до літопису також документальні матеріали — чотири договори руських князів із греками — договори Олега 907 та 911 р., договір Ігоря 945 р. і договір Святослава 971 р. 12 Важко судити, чи договори ці внесені до «Повісті» повністю, чи лише частково, але автентичність їх не підлягає сумніву. Договори з греками є важливими історичними документами.

Несторові належать три оригінальні твори, що ввійшли до «Повісті». Це — оповідання про перенесення мощів Феодосія (1091), про напад половців на Печерський монастир (1096) і про похід Святополка з іншими князями проти половців (1107). 13

Останню частину «Повісті» Нестор писав на основі власних спостережень. Мабуть, вона зазнала корінної переробки під пером Сильвестра, оскільки політичні симпатії і завдання Сильвестра були протилежні Несторовим. Сильвестр не вніс до «Повісті» нових історичних фактів, довівши її хронологічно, які Нестор, до 1113 р. 14 Він тільки переробив оповідання про події останніх років, виявивши при цьому свою прихильність до Володимира Мономаха.

Очевидно, укладачеві третьої редакції «Повісті» (1118) належить двоє оповідань про північні країни. Він мав увести сюди ще й оповідання попа Василія про осліплення Василька Теребовльського і «Поученьє» Володимира Мономаха. 15

Оповідання про осліплення Василька відображає один із найдраматичніших епізодів давньої руської історії. Піп Василій був очевидцем подій, тому розповів про них дуже детально і з великою художньою силою. Він змалював трагічну для руської землі картину князівських усобиць кінця XI ст., у яких беруть участь також половці, поляки і угри. Відразу ж після Любецького з'їзду, де було встановлено мир між князями, один із князів—Давид Володимирський — замишляє зло проти Василька. Він підбурює проти Василька київського князя Святополка. Обманом вони схоплюють Василька і осліплюють. 16

Довідавшись про осліплення Василька, Володимир Мономах вжахнувся і прорік: «Сего не бывало єсть в Русьскеи земьли ни при дедех наших, ни при отцих наших сякого зла». 17 Володимир турбується про майбутнє руської землі, намагається згладити зло, яке принесли князівські чвари:

«И ту абье посла к Давиду и к Олгови Святославичема, глаголя: «Поид-ета к Городцю, да поправим сего зла, еже ся створи се в Русьскеи земьли, и в нас, в братьи, отже ввержен в ны ножь, да еще сего не правим, то большеє зло встанеть на нас, и начнеть брат брата закалати, и погнбнеть земля Руская, и врази наши Половци пришедше возмут земьлю Русьскую». 18

За жанровою природою оповідання про осліплення Василька належить до історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знайшов свій дальший розвиток у Київському і Галицько-Волинському літописах. Час написання оповідання дослідники відносять до 1113—1124 рр. 19 Внесене воно до «Повісті» під 1097 роком і охоплює події 1097—1100 рр. 20

Автори «Повісті» використали багато іноземних джерел. Серед них на першому місці слід назвати біблійні книги старого і нового завітів. У творі знаходимо виписки із старозавітних книг: «Буття», «Ісходу», «Левітів», «Царств», «Притч Соломона», «Премудростей Соломона», Іова, пророків Даниїла, Ісайї, Ієзекіїля, Міхея та Амоса. 21 З новозавітних книг використано «Євангелія» Іоанна, Луки, а також послання апостолів. 22 Улюбленим джерелом для літописців був «Псалтир». Широко використано в літопису візантійську хроніку Георгія Амартола і його продовжувача. Описуючи звичаї різних народів, літописець посилається на хроніку Георгія Амартола («Глаголет Георгийв летописаньи»), а під 1114 роком — на «Хронограф» — компіляцію хронік Георгія Амартола та Іоанна Малали. 23 Як історичне джерело відомостей про похід царя Михайла на Болгарію, про хрещення Болгарії і похід угрів на болгарську землю в літопису використано слов'янський переклад хроніки всесвітньої історії — «Летописець вскоре» константинопольського патріарха Никифора. 24 Про похід Ігоря на Константинополь у 941 р. «Повість» розповідає на підставі перекладного грецького «Житія Василія Нового». 25 Двічі посилається автор «Повісті» на «Откровеніє» Мефодія Патарського — вперше, коли розповідає про вісім племен Ізмаїла (1096), вдруге — у легендарній розповіді про «нечисті» народи, які Олександр Македонський обложив у північних горах. 26 І, нарешті, тільки якесь західнослов'янське джерело могло послужити основою

для розповіді про початок слов'янської писемності та культурницьку діяльність Кирила й Мефодія у Моравії (898). 27

Така обізнаність із тогочасною писаною літературою свідчить про широку начитаність Нестора та інших авторів «Повісті». Вони використовують твори іноземних письменників тільки як історичні джерела. «Повість» має глибоко самобутній характер, створювалася вона в часи посиленого інтересу до рідної історії, тому візантійські та інші іноземні джерела були для її авторів тільки допоміжним матеріалом.

У авторів «Повісті» виробилася своя «філософія історії», їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, добро — бог і його слуги. Людина має право вибору між добром і злом. Бог дав людині «закон», дотримуючись якого, вона після смерті потрапить у рай, якщо ж піддасться диявольській спокусі — буде приречена на вічні муки. Всяке лихо людей — справедлива кара за їхні гріхи. Отже, історія людства — це прояв божественної волі. Всім історичним фактам і подіям літописець дає оцінку, керуючись цим критерієм добра і зла.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руській землі, богові і церкві, то він всіляко вихваляється; якщо ж він діє всупереч цим інтересам, то його неминуче чекає тяжка кара. Так через свою захланність загинув від рук древлян Ігор; був убитий печенігами Святослав, який не послухав матері і поради Свінельда; так загинув Ярополк Святославич, що захопив княжий стіл у свого брата Олега і був причиною його смерті під Овручем; як братовбивця загинув і Святополк Окаянний.

У «Повісті» об'єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів'я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури, давніші літописні нотатки — все це під рукою літописця-патріота перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з'ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих усобиць, уболівання за долю рідної землі, її народу — це провідні ідеї і мотиви літопису.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

У «Повісті» знайшли відбиття настрої і думки різних соціальних верств Київської Русі. Коли вона остаточно редагувалася, тобто на початку XII ст., Київська Русь як політична єдність вже похитнулася; окремі її землі виділилися в незалежні від Києва одиниці, та ця феодальна роздробленість літописцями ще не повністю усвідомлювалася. Для них живішими здаються традиції X—XI ст., коли Київська Русь була в усій своїй величі і могутності.

Змальовуючи страшні картини спустошення Русі нападами половців, літописець не впадає у відчай. Він пояснює це як божу кару за гріхи, його ніколи не покидає почуття гордості за Русь, за її славне минуле. Описуючи половецький полон 1093 р., він застерігає: «Да никтоже дерзнеть рещи яко ненавидими богомь есмы, да не будеть кого бо тако бог любить якоже ны взлюбил єсть, кого тако почел єсть, якоже ны прославил єсть и взнесл, никогоже».28

Пам'ятка відбиває і класову боротьбу, що точилася у молодій феодальній державі. Під 1068 роком розповідається про повстання у Києві. 29 Цього року на руську землю напали половці і розбили на Альті трьох руських князів — Ізяслава, Всеволода і Святослава. Святослав після розгрому втік до Чернігова, а Ізяслав і Всеволод — до Києва. Кияни зібралися на віче і почали вимагати від Ізяслава зброї і коней, щоб захиститися від половців. Князь відмовив їм. Тоді кияни повстали, визволили з в'язниці полоцького князя Всеслава, пограбували князівський двір. Ізяслав і Всеволод втекли. Незабаром Ізяслав повернувся з поляками і жорстоко розправився з повстанцями — 70 чоловік убив, багатьох осліпив, а торг, де відбувалося віче, переніс на інше місце. Ставлення літописця до повсталих киян — невиразне, але швидше співчутливе, бо вони хотіли боронити рідну землю. Літописець підкреслює, - що князь погубив потім багато невинних людей, не розібравши справи. 30 Зате, описуючи повстання 1071 р., підняте волхвами на Білозері, літописець засуджує волхвів як єретиків.31 Так само ставиться автор до волхва-єретика, що підняв бунт у Новгороді.