Ідеологія самодержавства та російська суспільна думка другої половини ХІХ ст

 У стремлінні  підняти патріотичний дух, бажанні  звернутися до національної культури, уряд намагався підтримати створення  творів, що були б наповненні  національною гордістю, а також повністю вірних православній вірі і престолу. Широкого розповсюдження набувають історичні теми.  

Зростання національної самосвідомості, що була підігріта  самим урядом. Мало зворотній бік. При вивченні російської історії  почав активуватися інтерес до споріднених  слов*янських народів, який переріс у багатьох у панасла*вянізм. Уваров писав про необхідність встановлення певних кордонів при обговоренні питань. Що стосуються слов’янства. Викладачі в університетах  не повинні були допускати у своїх книгах в розмовах дозволяти собі робити припущення  про приєднання іноземних слов*ян .

Стремління  до русифікації, до переваги російської культури серед неросійських народів, що проживали на території Російської імперії, простежувалося з перших днів діяльності міністерства С. С. Уварова,що намагалося через насадження великоруської свідомості досягти повної інтеграції народів. Політику міністра просвіти у цьому напрямку можно віднести до одного з методів пропаганди офіціальної ідеологічної доктрини . Державна ідеологія, що сформувалася у цей період, на початку мала вигляд національної ідеї, що могла сконсолідувати російське суспільство. Але необхідно враховувати, що Російська імперія була державою багатонаціональною і чисто національна ідея, без певних коректив погано вписувалася у цій ситуації у якості державної ідеологічної доктрини.

 Одним  з найбільш дієвих способів  вирішення цієї проблеми була  спроба поступової але повної  інтеграції  неросійських народів,  що входили до складу Росії  у російський культурний простір.  Особливо це стосувалося Царства  Польського і західних губерній, які і за національними ознаками  і за географічним розташуванням  були ближче до Західної Європи. 1834 року, замість закритого у 1832 році Віленськго університету, у Києві був створений університет Святого Володимира.   «Новый _т._кого_ет – по _т._ког Уварова – должен был, по возможности, сглаживать те резкие характеристические черты, которыми польское юношество отличается от _т._кого, и в особенности подавлять в нем _т._к о ча-стной народности, сближать его _т._к и _т._к с _т._кого понятиями и нравами, передавать ему общий дух _т._кого народа» (14).

Одним знайважливіших елементів такої політики Уварова стало викладання російської мови. У Віленській, Гродненській, Мінській губерніях , Білостоцькій області, Дерптському учбовому окрузі, Остзейській губернії превага віддавалася викладачам російської мови, студентам і учням, що показували високі знання з цього предмету.

Така політика не могла не викликати протидію з  боку прибалтійських німців. Які , на  їх думку, знаходилися у особливому становищі. Вони зверталися із скаргами на Міністерство просвіти до самого імператора, на що отримали відповідь, що університети  у першу чергу є імператорським, а уже потім Ліфляндським чи Митавським.

Таким чином, якщо російські люди повинні були відродити у себе власну народність , то по відношенню до неросійським народам  практично проводилася політика нав’язування російської народності . Шляхом подібної інтеграції національна ідея повинна була трансформуватися в загальноімперську.

Висновки

ХІХ ст. для  Росії стало періодом перебудови держави з феодально-кріпосницьких  засад господарювання на капіталістичні. Перебудова ця зайняла достатньо  довгий період та була болісною і для  селян та робітників і для  класу  «власть имущих».

Які і у  кожний період перебудови  була присутня боротьба за свої ідеали різних верств населення і силовими методами і  методами ідеологічного впливу. Першими  провісниками боротьби з існуючим ладом  стали декабристи , що вважали єдино  правильним рішенням для подальшого розвитку країни знищення або значне обмеження самодержавства. Їх ідеям, що не були до кінця зрозумілими  народу,  не було суджено втілитися  в життя. Але наслідки цього виступу  для життя суспільства мали величезні. Адже саме повстання декабристів  та невдачі у реформування Росії  Олександром І зумовили наростання консервативних настроїв у суспільстві.

У 30-х роках  ХІХ ст. граф С. С. Уваров, що займав посаду міністра народної просвіти, за підтримки самого імператора на основі робіт Шишкова, Карамзіна та Магницького побудував офіційну ідеологію, на яку спирався у своєму правлінні імператор Микола І. Основними поняттями теорії «офіційної народності» були «самодержавство», «православ’я», «народність». Ці поняття були основою для існування російської держави, а суть ідеології полягала в утому, що російський народ глибоко релігійний і це є основою його самобутності, влада монарха була освячена церквою, так як цар був помазаником божим, і тому влада монарха є благом для народу. Термін «народність» означав, що згодом усі народи, що входили до складу величезної Російської імперії повинні перетворитися на єдиний російський народ з єдиними мовою, традиціями і поглядами на життя.  Ця програма була положена в основу державної освіти в учбових закладах і насаджувалася жорсткими методами, що викликали супротив у суспільстві. Було створено розгалужений бюрократичний апарат для впровадження в життя даної програми і контролю її виконання, було введено жорстку цензуру друку. А вершиною поліцейського контролю над життям суспільства стало створення ІІІ відділу власної канцелярії його величності.

Однак у «жестокий век» миколаївської реакції ідейно-політична боротьба не лише не припинилася , вона стала ширше і багатогранніше, у ній виникли течії , що відрізнялися у питаннях про загальний історичний розвиток та особистий для Росії шлях у історичному процесі. Суспільна думка у Росії, що виникла на противагу офіційній ідеології графа Уварова пройшла декілька етапів розвитку та перероджень у ХІХ ст. і вилилася у терористичну і революційну діяльність наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

Уже в 30-х  роках ХІХ ст. почали з*являтися гуртки, що обговорювали  політичне та економічне становище  у сучасній їм державі  та шукали шляхи розвитку Росії у  майбутньому. З таких гуртків  вийшли представники  двох провідних  на той час політичних теорій, що були опозиційними офіційному курсу  держави. Мова  йде про слов’янофілів  і західників. Обидва крила критикували  курс держави на збереження кріпосного права і вважали його основним злом для сучасної їм держави. Поте слов’янофіли під впливом ідей Гегеля і Шеллінга виправдовували наявність самодержавства і закликали до віднайдення  компромісу у нелегких відносинах народу з урядом.

Ідеї ж  західників трасформувалися із часом у ідеї революціонерів-демократів, що були виражені Герценом та Беліннським. Революційні демократи 40-50-х років різко критикували кріпосництво , самодержавство, а також ідеологів цього ладу, що захищали феодалізм у момент його розкладу. Вони вказували на необхідність якнайскорішого знищення кріпосницького ладу у Росії. Більш того вони пропагуваливирішити це питання шляхом революційної боротьби і насильницьким усуненням самодержавства.

Оскільки  революційні демократи були соціалістами-утопістами,проповідували  ідею невідворотності перемоги соціалістичних відносин, вони критикували не лише феодально-кріпацькі відносини  але і капіталістичні також.

Революційно-демократичні погляди Герцена, Огарьова, та Белінського пройшли ряд етапів розвитку, що йшли від світогляду дворян-революціонерів до демократизму. Вони допускали в окремі моменти формування своїх поглядів коливання в бік лібералізму.Але остаточно їх погляди затвердилися на революційно демократичних позиціях.

Дуже швидко обидва напрямки слов*янофілів і західників стали опозиційними до  уряду і викликали його підозру та гоніння. Але, проникнувши із приватних гуртків до літератури та заволодівши журналами , ці напрямки захопили усю російську інтелігенцію  і зробили її опозиційною. Негативне відношення до правлячої бюрократії розповсюдилося всюди; між урядом і суспільством утворилася прірва, що роз*єднувала їх. Це було нещастям для обох сторін. Влада, що була позбавлена співчуття суспільства, слабшала. Коли померли кращі співробітники імператора Миколи І, що працювали у першій половині його царства, то на зміну їм нікого було взяти із суспільства. Імператор Микола І не вірив суспільству і задовольнявся через це канцелярськими виконавцями, що були непідготованими до широкої політичної діяльності. За виключенням графа Кісельова, на кінець правління Миколи І , не  залишилося крупних співробітників імператора. В управлінні державою процвітали застій, безпорядки та зловживання. Грізна ззовні Росія всередині була ослабленою. Такими невтішними були підсумки правління імператора Миколи І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаних джерел та літератури:

а) джерела:

1. “О некоторых общих началах, могущих служить руководством при управлении Министермтвом Нородного просвещения.».-«Река времен.»,  Вып. 1. М.: Эллис Лак; Река времен, 1995

б) література:

1. Боханов О. М. «Николай І» - М.: 2008;

2. Вискочков Л. «Николай І» - М.: 2006;

3.  5. Єрмашов Д. В. «Политические воззрения С. С. Уварова». / http://monarhist-spb.narod.ru/library/Count_Uvarov/Count_Uvarov-1.htm

4. Каплін А. «Главные начала – «православие, самодержавие, народность». / http://ruskline.ru/analitika/2012/09/04/glavnye_nachala_pravoslavie_samoderzhavie_narodnost/

5. Мінаков О. Ю. «Идеология самодержавия»\Журнал «Золотой лев», № 162\ http://www.zlev.ru/162/162_24.htm

6.  Платонов С. Ф. «Учебник русской истории» - М.: 1992;

7. Покровський В. С. «История русской политической мысли»., випуск четвертий –М.: 1958;

8. Соловйов Ю. «Трилисник империи: Русская идея графа Уварова».\ «Московский журнал», №10,1999\http://www.nationalism.org/bratstvo/oprichnik/23/soloviyov.htm

9. Удалов С. В. « Теория официальной народности: механизмы внедрения».// http://www.sgu.ru/files/nodes/9843/08.pdf

10. Шильдер М. К. «Император Николай І». – СПб.: 1903.;