Бій під Крутами 1918 року

Міністерство освіти та науки України

Полтавський національний педагогічний університет імені  В. Г. Короленка

 

Кафедра історії  України

 

 

Реферат

на тему:

«Бій під Крутами 1918 року»

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи  ІГ-44

Кріпак Інна

Перевірила:

Доц. Лахач Т. О.

 

Полтава 2013

План

Вступ

1. Передісторія
1. Розклад сил
2. Формування загонів
2. Хід битви

Висновок 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Битва під Крутами — битва 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний-схід від Києва: бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми національно-свідомими київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій битва вирішального значення не мала, — та у свідомості багатьох особливого значення набула завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крут. На похороні в Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш. Десятиліттями історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці битви встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини битви монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Передісторія

1.1. Розклад сил

  Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертого універсалу незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в першій половині грудня надходила військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка [додаток 1] 20-30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова [додаток 2]. Незважаючи на те, що загін звано Східним фронтом, він складався із більш шести тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту. З кінцем грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію.

   Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. 
Тим часом із майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15.000 чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на деморалізований стан українських військ. Іншою загрозою для УНР, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і повстання на заводі Арсенал, яке було успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради осталась патріотично настроєна студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

    Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко [додаток 3] у своїй книзі «Відродження нації»: «…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків.»

 

2. Формування загонів

   У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців.

Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка. 
Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького.

Переважна більшість студентів  була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. А в додатку, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

 

 

 

 

 

 

2. Хід битви

   Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. про-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко [додаток 4] наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві. 
   Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючому ворогові та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова, а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу. 
   Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал Петлюра [додаток 5] рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.

    Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах. 
      Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ  
 
На Аскольдовій могилі  
Поховали їх —  
Тридцять мучнів українців,  
Славних, молодих…  
На Аскольдовій могилі  
Український цвіт! —  
По кривавій по дорозі  
Нам іти у світ.  
На кого посміла знятись  
Зрадника рука? —  
Квитне сонце, грає вітер  
І Дніпро-ріка…  
На кого завзявся Каїн?  
Боже, покарай! —  
Понад все вони любили  
Свій коханий край.  
Вмерли в Новім Заповіті  
З славою святих. —  
На Аскольдовій могилі 

 

Павло Григорович Тичина

 

 

 

 

 

Висновок

   Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

   Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним.

   Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі: Сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 
1. Тинченко Ярослав. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) — Київ-Львів, 1996. — с. 174—182 
2. Українська Народна Енциклопедія. Під ред. І. Ходака. — Львів: «Червона Калина», 1996. — 643 с. 
3. Київ. Історична енциклопедія. 1917—2000 рр. 3MEDIA, 2002 
4. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. — К.: Либідь, 1999. — 976 с. 
5. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. В 2-х т. — К.: Теипора, 2002. 
6. Мазепа І. Україна в огні й бурі революцій. — К.: Темпора, 2003. 
7. Винниченко В. Відродження нації: історія Української революції (березень 1917 — грудень 1919 рр.

8. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917—1918. Утворення та боротьба за державу. — Львів, 1997 
9. Божко О. Крути в документальних свідченнях.// Київська старовина. — 1996, № 2-3 
10. Дещинський Л., Голубко В. З історії створення збройних сил Української Народної Республіки (березень 1917 — квітень 1918 рр.) // Розбудова держави. — 1996. — № 6

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1

Володи́мир Олекса́ндрович Анто́нов-Овсі́єнко

Додаток 2

Михайло Артемович Муравйов

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 3

Володимир Кирилович Винниченко

Додаток 4

Аверкій Матвійович Гончаренко

 

Додаток 5

Симон Васильович Петлюра