Політична діяльність Є. Петрушевича

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави [13, c.29].

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР [3, c.84].

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини.

Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є. Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав [1340, c.58].

Є.Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав включення Львова і Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну до Польщі.

Як Президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова [12, c.83].

Є.Петрушевич підтримав укладання польсько-української угоди від 2 лютого 1919 р. про двосторонню санітарну діяльність, обмін полоненими та інтернованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й в’язниць було випущено на волю 1149 поляків, насамперед, інвалідів, жінок, дітей, чоловіків віком понад п’ятдесят років, священиків. Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звільненні українців з польських таборів.

Є.Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади польських громадських структур — Польського національного комітету, Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських газет, друку тримовних оголошень [7, c.74].

  Створивши достатньо сильну Галицьку Армію, уряд ЗУНР від початку українсько-польської війни визначав її стратегію, керуючись перш за все політичними прагненнями, часом не враховуючи ситуацію на фронті. Показовим прикладом служить операція з метою звільнення Львова від поляків 11–13 січня 1919 р. Президент Є. Петрушевич поставив завдання командуванню армії повернути столицю ЗУНР до 18 січня, коли за участю української делегації в Парижі відкривалася міжнародна мирна конференція [9, c.61-62].

Слід додати, що уряд ЗУНР та президент Є. Петрушевич продовжували беззастережно покладатися на справедливі рішення Антанти, й Паризької мирної конференції зокрема. Внаслідок надмірного оптимізму закінчилися провалом переговори 27 березня у Хирові. На них була знову відкинута як неприйнятна демаркаційна «лінія Бертелемі» [4, с. 88].

У травні — червні 1919 р. польське військо, за сприяння Антанти, захопило майже всю Галичину, а румунське — Буковину та Покуття.

Під загрозою державної кризи УНРада на екстреному засіданні в Бучацькому монастирі Отців Василіян 9 червня надала Є.Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Загалом, це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Тоді Є. Петрушевича було усунуто із Директорії

. У результаті — взаємини Є. Петрушевича з С. Петлюрою загострилися. Зроблено навіть невдалу спробу через командира окремого залізничного куреня І. Сіяка арештувати Диктатора. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли: після невдалого завершення наприкінці червня 1919 р. Чортківської операції прийнято пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до Збройних сил УНР для спільної боротьби з більшовиками [10, c.248].

Незважаючи на спротив частини галицьких старшин, Є.Петрушевич підтримав створення 11 серпня спільного командування обох армій — Штабу Головного отамана на чолі з генералом Миколою Юнаківим.

З 24 вересня армія билася на двох фронтах — не лише проти більшовицького, але й денікінського війська. Знесилена жахливою епідемією тифу, Начальна команда Галицької армії змушена була заради порятунку 6 листопада на станції Зятківці укласти перемир’я з денікінцями. 7 листопада про це дізнався по телефону стривожений Є. Петрушевич [10, c.251].

У цей час на адресу Петрушевича посипалося багато звинувачень у зраді УНР. Ситуацію загострили спроби наддніпрянського уряду змусити Є. Петрушевича передати С.Петлюрі верховне командування Галицькою армією. Врешті-решт, роздратований Петрушевич 12 листопада категорично відмовився передати галицькі бригади в підпорядкування штабу Армії УНР.

14 листопада Є. Петрушевич отримав  інформацію про домовленість  С.Петлюри про зайняття польськими  частинами Кам’янця і розцінив  це як останній доказ дворушництва  Головного отамана. Відтак, він фактично  дозволив перейти галицьким бригадам  на бік Збройних сил півдня Росії для спільної боротьби проти більшовиків. Згідно з текстом нової угоди від 17 листопада 1919 р., за Галицькою армією залишалася адміністративно-організаційна автономія, діловодство українською мовою, право на проведення мобілізації та поновлення за рахунок надходження галицьких бранців з інших країн. Право керівництва та контролю над внутрішнім життям армії залишалося за Є. Петрушевичем, який після зайняття поляками 14 листопада Кам’янця через Румунію виїхав до Відня. Водночас білогвардійці зобов’язалися розмістити хворих галичан у своїх шпиталях, і слова свого вони дотрималися.

Зрозуміло, що перехід галицького стрілецтва в стан недавнього ворога викликав неоднозначний суспільний резонанс. Дії Є. Петрушевича засудив член Виділу УНРади соціал-демократ Семен Вітик. «Політично це був промах, якого не можна допуститися навіть в найкритичніших хвилинах», — так охарактеризував у 1930 р. перехід УГА до А. Денікіна четар Дмитро Паліїв, ад’ютант М. Тарнавського й один із прихильників угоди з білогвардійцями.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

Діяльність в еміграції. Значення громадсько-політичної діяльності Євгена Петрушевича

 

В еміграції Є. Петрушевич розгорнув боротьбу на міжнародній арені за відновлення незалежності ЗУНР. Коли у листопаді 1919 р. Антанта запропонувала галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини на 25 років у федерації з Польщею, Є. Петрушевич його не підтримав.

У серпні 1920 р. екзильний уряд терміново реорганізувався, до нього ввійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та ін. Передусім він намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Східної Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу і Женеву. Багато уваги приділялося взаєминам із США. Протести Є. Петрушевича надходили не лише до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, але й до президента США. Є. Петрушевич допускав прихід американських концесій на територію майбутньої Галицької республіки [9, c.223].

У лютому 1921 р. Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Східної Галичини за умови, що її сувереном є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проєкт Конституції незалежної Галицької республіки.

Нарешті вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є . Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, до якої увійшли К. Левицький, С. Рудницький і О. Назарук. Але дискусію щодо майбутнього Галичини було зірвано.

Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Східною Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку акцій, що мали вплинути на світове суспільство [7, c.98].

5 березня 1923 р. уряд ЗУНР надіслав  країнам Антанти ноту, в якій виклав власний проєкт розв’язання польсько-українського конфлікту. Але аргументи уряду Є. Петрушевича не бралися до уваги. 14 березня 1923 р., Рада амбасадорів у Парижі ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею. Є. Петрушевич у травні 1923 р. розпустив екзильний уряд і ліквідував дипломатичні представництва і місії за кордоном. Є. Петрушевич переїхав у Берлін.

Саме у берлінський період Є. Петрушевич піддався впливу ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні. Biн відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. [8, c.63]

1925 р. група прихильників Є. Петрушевича  на чолі з О. Думіним розколола  УВО й утворила Західноукраїнську  народно-революційну організацію. Радянофільські  настрої Є. Петрушевича, як і багатьох  його співвітчизників, розвіялися  на зламі 1930-х pp., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ-НКВС.

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р., похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги. 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано на меморіалі вояків УГА на Личаківському цвинтарі [13, c.105].

За висловом Сидора Ярославина, історика і публіциста, Євген Петрушевич «є найтрагічнішою постаттю нашої новітньої історії», і  водночас «він був надто великою постаттю, щоб її можна було збагнути одразу».

 

Висновок

Отже, оцінюючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, не можна не схилити голову перед його мужністю. Його заслуги перед Україною не піддаються вимірам. Лідер визвольної війни, ідейний патріот, мудрий державний муж, стійкий борець за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх замислів і збудувати самостійну українську державу.

За його участі у ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, у якій широко представлено весь спектр політичних партій, громадських та профспілкових організацій. Крім українських партій, у політичну систему входили і єврейські партії та організації. Законодавство ЗУНР гарантувало широкий обсяг політичних прав і свобод – друку, слова, мітингів і зборів, недоторканість особи та ін.

Отже, Євген Петрушевич - це взірець європейського політика, який пройшов школу Віденського парламенту, Галицького сейму. Згідно з європейськими стандартами, намагався провести земельну реформу, не поспішав з націоналізацією землі, створив боєздатну армію. Петрушевич був толерантним до різних політичних партій, у тому числі і до лівого спрямування, з повагою ставився до національних меншин. Намагався нав'язати прагматичні стосунки з країнами-сусідами і навіть з більшовиками, про що мало хто зараз говорить... Сповідував європейські стандарти життя. У період еміграції потрапив під приціл радянської розвідки, яка хотіла через Петрушевича розіграти антипольську карту і розкласти зсередини українську еміграцію. Це політик великого масштабу, на жаль, незаслужено призабутий...

 

 

 

Список використаної літератури

1. Власов В.Г. Історія України. Підручник. – К.: «Генеза», 2004
2. Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти // Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.
3. Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.
4. Гунчак Т. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і час. — 1990. — № 10. — С. 62.
5. Дольницький М. Антанта в українсько-польській війні в 1918–1919 рр. // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпеґ, 1958. – С. 435–450.
6. Євген Петрушевич – президент ЗУНР (1863–1940) // Наш голос: Літературно-культурний журнал українських письменників Румунії. – 2002. – Ч.97–98. – С.3. – Співавт.: Л.В.Горват.
7. Євген Петрушевич (1830–1925) // Історія України в історичних портретах: (Збірник наукових праць) / Ужгород. держ. ун-т., Кафедра історії України. – Ужгород, 1996. – С.67–74.
8. Кравс А. За українську справу. Спомини. – Львів, 1937. – 99 с.
9. Кульчицький С., Шаповал Ю. Історія України. Підручник. – К., 2003
10. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919. – Львів, 1998. – 488 с.
11. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – 368 с.
12. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ, 2002. – 457 с.
13. Судачинський В.І. Хто такий був Євген Петрушевич? – Львів, 2005.