Художники ХХ століття

 

У атмосфері всенародного визнання і популярності, а також фінансової стабільності 1920-х років Пабло  Пікассо створює картини, позначені  поверненням до фігуризації та класицизму, власне неокласицизму (Tres mujeres en la fuente, 1921), та навіяні міфологічними сюжетами (La flauta de Pan, 1923).

 

Сюрреалізм

1925 рік став роком радикальної  зміни напрямку у творчості  Пікассо. Митець починає малювати  агресивні картини, майже брутальні,  зображуючи деформовані тіла, постаті  в конвульсивних позах, що згинаються під тиском сліпої люті та скаженої істерики (Mujer en un sillón, 1926; Bañista sentada, 1930). В дечому творчі пошуки Пікассо цього періоду (1925—36 рр.) відображають важкий період його сімейного життя й сигналізують про подальший розвиток особистості самого митця. Безперечно, художник у цей час близький до

«Танець», 1925

сюрреалізму, але має свій власний неповторимий шлях, що є більш прагматичним і глибшим за «сновидіння на полотні», які намагалися втілити «чисті сюрреалісти».

 

 

У червні-липні 1925 року Пікассо завершив роботу над картиною «Танець» (ісп. La danza) і намалював «Купальницю» (фр. Le Baiser). 14 листопада ц.р. він узяв участь у першій виставці сюрреалістів у Галереї П'єр (Galerie Pierre).

 

Наприкінці 1926 року митцем створена картина  «Митець та його модель» (ісп. El pintor y su modelo), позначена, на думку мистецтвознавців, враженням від зустрічі з новою «музою» Пікассо Марі-Терезою Вальтер (Marie-Therese Walter)[54]. Під час першої зустрічі дівчині було лише 17 років, але саме їй судилося стати новим великим коханням художника. Для неї Пікассо згодом придбає замок Божело (Boaugeloo), де вона тривалий час існуватиме лише для нього, будучи його вірною подругою і моделлю, героїнею картин «Дзеркало», «Дівчина перед дзеркалом» (обидві — 1932), скульптури «Жінка з вазою» (нині розміщена на усипальниці художника). 1935 року Марі-Тереза дасть життя дочці Пікассо Майї, але вже напередодні 1936 року Пікассо покине пані Вальтер із немовлям, і це при тому, що офіційно митець лишатиметься нерозлученим з Ольгою Хохловою аж до її смерті 1955 року.

 

У січні 1928 року Пікассо виконав  великий колаж «Мінотавр». Потребуючи технічної допомоги для створення  скульптур із заліза, художник започаткував творчу співпрацю з каталонським скульптором Хуліо Гонсалесом (Julio González), знайомим йому ще за періодом барселонської кав'ярні «Чотири кота», що жив у Парижі, починаючи від 1900 року. Цей творчий союз, що тривав напротязі 1928 — липня 1932 років виявився доволі плідним: напр., скульптура «Жінка в саду» (ісп. La mujer en el jardín, весна 1929 року).

 

Літо 1929 року митець востаннє провів у Бретані. Пікассо намалював  «Оголену в червоному фотелі» (фр. Grand nu au fauteuil rouge), а у лютому 1930 року картину «Розп'яття». У січні 1931 року створив полотно «Дві постаті  на краю моря» (фр. Deux figures au bord de la mer), у березні — «Натюрморт на круглому столику» (фр. Nature morte sur un guéridon). У цьому році також було опубліковано дві важливі книжки, проілюстровані Пікассо: «Метаморфози» Овідія (Лозанна: Skira) та Le Chef d'œuvre inconnu Бальзака (Париж: Ambroise Vollard).

 

Влітку 1931 року Пабло Пікассо придбав  замок Божело (80 км на північний схід від Парижа), і осів там з Марі-Терезою. На цей час припадають численні роботи митця, натхненні Вальтер, — зокрема, портретні картини («Дівчина перед дзеркалом», «Жінка з квіткою» — обидві 1932 року) та скульптури голів Марі-Терези.

 

У цей же час, а саме наприкінці червня 1932 року демонструвалась ретроспектива  картин Пікассо в паризькій Галереї  Жорж Петі (Georges Petit), потім у виставковій залі в Цюриху (Швейцарія).

 

У 1932 — 1934 роках Пікассо, захопившись  скульптурою, створив серію сюрреалістичних  творів: «Жінка, що лежить» (1932), «Чоловік з букетом» (1934), а також 

                                                                                                  «Жінка з квіткою», 1932

продовжував створювати металічні  конструкції за участю Х.Гонсалеса.

 

Літні вакації 1933 року митець провів у Каннах з Ольгою та сином Пабло.

 

Від вересня 1933 року Пікассо знову  звернувся до теми кориди (картина «Смерть тореро» / ісп. La muerte de un torero). Особливо був відданий їй у період від червня до вересня 1934 року — серія малюнків, картин і гравюр, що забражують биків. Натхненням до роботи була і поїздка в серпні 1934 року (разом з Ольгою та Пабло) до Іспанії, де відвідував бої биків у Бургосі та Мадриді, оглянув Музей каталанського мистецтва у Барселоні тощо. До цього часу належать також скульптури Femme au feuillage та Femme à l'orange.

 

У червні 1935 року Пікассо знову  покинув Ольгу, а в жовтні народилась його дочка з Марі-Терезою Вальтер Майя.

 

Митець продовжує працювати  над темою Мінотавр-тавромахія (як у живописі, так і гравюрі).

У 1936 році, році початку Громадянської  війни в Іспанії, Пікассо отримав  посаду директора найбільшого в Іспанії мадридського художнього музею Прадо, але вже на початку серпня покинув Мадрид, виїхавши до Мужена. Тоді ж він зустрівся зі своєю новою «музою» — югославкою Дорою Маар (Dora Maar).

Пацифізм: «Герніка», ІІ Світова війна  і зв'язки з комуністами

Від 1930-х років у творчості  Пікассо з'являється його ключовий аспект і зображення — «бик, Мінотавр». Митець створив серію робіт із цим персонажем (цикл «Мінотавромахія», 1935), виклавши власну версію цього відомого міфу. Згідно з Пікассо, бик/Мінотавр уособлює вбивчу руйнівну силу, взагалі війну і смерть. Цей образ відтоді присутній у багатьох наступних творах митця.

 

У січні 1937 року каталонський архітектор Жозеп Люїс Серт (Josep Lluis Sert) звернувся  до Пікассо з пропозицією оформити великий мур для павільйону Другої Іспанської Республіки на міжнародній виставці у Парижі 1937 року. Законно обраний уряд протистояв націоналістам на чолі з Франсіско Франко, яких підтримували німецькі націонал-соціалісти й італійські фашисти, й прагнув, в тому числі і використовуючи майданчик міжнародної виставки і засоби мистецтва, показати світові, що саме вони, республіканці, є виразниками іспанського народу, його ідей та сподівань.

 

Пікассо, який ще в 1936-му прийняв запрошення тодішнього президента Республіки Мануеля  Асаньї обійняти посаду почесного голови Музею Прадо, спочатку поставився до пропозиції Серта стримано, як через значний обсяг робіт, так і через відверту невтягнутість у ранніші часи в проектах, які носили пропагандистський характер. Однак згодом охоче прийняв її.

 

Саме Дора Маар знайшла у лютому 1937 року велику студію у будинку  № 7 по вулиці Гран-Оґюстен (фр. rue des Grands-Augustins) для того, щоб Пікассо міг виконати проект.

 

 

Картина «Герніка» стала апогеєм  творчості митця цього періоду  й однією з найвідоміших у доробку художника. Твір є протестом проти фактично повної

«Герніка», 1937

руйнації міста Герніка в  Басконії (на півночі Іспанії) 26 квітня 1937 року під час його

авіабомбардування союзниками генерала Франко — німецькими та італійськими фашистами в ході Громадянської війни в Іспанії. Це — велике (бл. 8 завдовжки і 3,5 метрів заввишки) монохромне (чорна, біла і сіра фарби) полотно[56] виконано в характерній для Пікассо сюрреалістичній манері. Писати картину художник почав 1 травня 1937 року. Процес написання полотна, який розтягнувся до закінчення червня, доволі докладно зафіксувала на фотоплівці тогочасна пасія митця Дора Маар, яка, власне, і відома цим, в першу чергу. Полотно символізує жахіття війни, трагедію смертей тисяч ні в чому неповинних жертв військового протистояння. Саме його і виставили на Іспанському Республіканському павільйоні на Всесвітній виставці у Парижі того ж року.

 

Збереглась така байка-свідчення, пов'язана з картиною. Німецькі офіцери  зробили обшук у помешканні Пікассо  і, побачивши на столі світлину «Герніки», запитали: «Чи Ви зробили це?» На що Пікассо парирував: «Ні, не я. Це зробили ви».

Цього ж, 1937-го року, Пікассо створив  низку естампів, проникнутих підтримкою республіканців і несприйняттям  режиму Франко, серед яких осібне місце належить картині «Мрії і побрехеньки Франко» (ісп. Sueños y mentiras de Franco) — генерал-диктатор змальовується митцем як бездушна, підла і гротескно збільшена «машина вбивств і нещасть». У червні ц.р. Пікассо ілюстрував поему під тією ж назвою карикатурами на Франко.

 

У червні 1938 року Пікассо поїхав з  Дорою Маар до Мужена. У липні  наступного, 1939-го року, митець разом  з коханою вирушив до Антибу, де деякий час жив з експресивним художником Ман Реєм — так з'явилась  картина «Нічна рибалка 

Портрет Дори Маар, 1942

у Антибі» (фр. Pêche de nuit à Antibes). Від вересня 1939 до початку 1940 року Пікассо, перебуваючи  в Руайяні на Атлантичному узбережжі, намалював картину Séquence de femmes au chapeau.

 

Під час Другої світової війни Пабло  Пікассо жив у різних місцях Франції. У цей час він підтримував Французький рух Опору, зокрема, поділяв погляди комуністів, навіть 1944 року долучився до лав Комуністичної партії Франції[56]. Твори митця цього періоду (між 1942 і серединою 1944 років) — все ті ж голови биків, жахіття війни, біль і трагедії, які вона несе.

 

У травні 1943 року Пікассо познайомився з Франсузою Жільо (Francoise Gilot), яка  стала черговим захопленням митця. Паризьке повстання у серпні 1944 року Пікассо пережив з Марі-Терезою  Вальтер. У жовтні цього ж року на осінньому салоні демонструвалась ретроспектива картин Пікассо. Влітку 1945 року художник розстався з Дорою Маар, і вже у листопаді до нього жити переїхала Франсуаза.

 

По закінченні війни картини  Пікассо стають більш оптимістичними, життєрадісними, як це видно навіть із назви циклу його робіт 1946 року «радість жити», власне яку і відчував митець. Зв'язки з комуністами позначились, меншою чи більшою мірою, на повоєнній творчості і доробку Пікассо (між 1946 і 1953 роками).

 

Післявоєнний час: Валлоріс

 

1946 року Пабло Пікассо створив  монументальний ансамбль з 27 панелей  і картин для замку Ґримальді  в Антибі (згодом тут розміститься  міський музей художника). Панель-триптих  у першій залі має назву  «Радість життя» (назву запозичено  в «колеги по цеху» Матісса). Всі роботи циклу репрезентують гармонію природи та екзистенції: змальовані Пікассо фавни, русалки, кентаври, інші казкові та міфологічні створіння відбивають почуття задоволення життям художника та його особисте щастя від союзу із Франсуазою.

 

Від 1947 року Пікассо майже постійно жив у Валлорісі на півдні Франції. Художник і далі створював картини  і гравюри на тему міфологічних персонажів, а також натюрморти, крім того, приділяв активну увагу ілюструванню.

 

15 березня 1947 року Франсуаза  народила сина, якого назвали Клодом. Пабло і Франсуаза щоразу менше часу проводять у паризькій студії, і все надовше лишаються у Валлорісі, зокрема і в курортному Ґольф-Жуані (Golfe-Juan), де серед іншого Пікассо віддається творчості в гончарні місцевого кераміста Жоржа Рамі (Georges Ramié). Пабло Пікассо фактично вдається відновити гончарне виробництво містечка й повернути йому славу осередка гончарства, яку воно втратило ще напередодні Першої Світової війни — у період між жовтнем 1947-го і 1948-м роками в гончарні вироблено близько 2 тисяч предметів, причому Пікассо запроваджує новації в гончарному виробництві, як формальні, так і технічні. На цей час припадає незначне число робіт Пікассо в живописі та гравюрі, переважно ілюстрування.

Навесні 1948 року Пікассо та Франсуаза полишили апартаменти, які займали в Гольф-Жуані, і Пікассо розпочав тривалу, від травня до листопада, роботу над ілюструванням (38 гравюр і 4 акватинти) новели «Кармен» Проспера Меріме. Влітку митець з коханою жінкою в'їхали до затишної садиби Ґалуаз (фр. La Galloise) біля підніжжя відрогів, що оточують Валоріс. Франсуаза розпочинає плідний відкритий творчий діалог з Матіссом шляхом листування і безпосередніх відвідувань художника. Пікассо в цей час дописав поему на 6 актів «Четверо малих синів» (фр. Les Quatre Petites Filles), роботу над якою розпочав у листопаді 1947 року.

 

25 серпня 1948 року Пікассо вирушив  на Конгрес інтелектуалів за  мир у Вроцлаві (соціалістична  Польща). Повернувся у 

Портрет Франсуази Жільо  роботи

Пабло Пікассо, 20 травня 1946 року   Валоріс усередині вересня. А вже в жовтні повертається до паризької студії, а Франсуаза знову вагітна.

 

Пікассо починає працювати над  темою «жінка-квітка» (раніше освоєної митцем) і серією натюрмортів. Малює  версії картини «Кухня» (фр. La Cuisine) — лінійні композиції, побудовані ритмічними і сильними лініями, з кольоровою «скупістю». У грудні цього ж року пише декілька портретів свого сина Клода й починає створювати (до січня 1949 року) цикл з 27 штамповок «Жі́нки, що сидить у фотелі» (фр. Femme assise dans un fauteuil) — у роботах серії Франсуаза сидить у фотелі в пальті, придбаному для неї Пікассо в Польщі під час роботи Конгресу. Також продовжує написання натюрмотрів з ракоподібними — Nature morte au poron, Le grand homard rouge.

У лютому 1949 року французький письменник-комуніст Луї Арагон унадився до паризької студії Пікассо, щоб              «Голуб миру», 1949

 відібрати малюнок, який би  міг стати плакатом-символом Світового  Конгресу партизанів за мир,  що мав урочисто відбутися  в квітні того ж року. Малюнок синім олівцем

Дон Кіхот, малюнок Пікассо  для              «Голуб» (фр. La colombe) упав у око Арагону  — саме йому           

журналу Луї Арагона Les Lettres               судилося стати однією з найвідоміших робіт митця, яку

Françaises (1955 р.): випуск тижневика    всі знають під назвою «Голуб миру». 1950 року за цей

був присвячений 350-річчю                       яскравий твір антивоєнної тематики митець

великого роману                                         удостоївся міжнародної премії миру.

           

 

 

У березні 1949 року Пікассо започаткував цикл портретів Франсуази під  загальною назвою «Жінка, що сидить» (фр. Femme assise). Навесні на якийсь час  повернувся до Валлоріса і придбав  приміщення колишньої фабрики парфумів, щоб використовувати його як майстерню і під склад для керамічних виробів, виробництвом яких дуже захопився, та усіляких штуковин і непотрібу, до збирання яких завжди був не байдужий. Митець у цей період, крім гончарства, зосереджує свої творчі зусилля в скульптурі, а також створює низку робіт під впливом творчості Лукаса Кранаха Старшого: літографії Vénus et l'Amour (Cranach), Jeune fille inspirée par Cranach і David et Bethsabée (Cranach) VII.