Психоаналіз у сучасній українській критиці

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Декабря 2011 в 11:48, реферат

Описание работы

Втім, починаючи з 90-х рр. ХХ століття і до сьогодні, коли про психоаналіз почали знову відкрито говорити після півстолітнього замовчування, ситуація, здавалося, повинна була би кардинально змінитися, проте вона не тільки не покращилась, а, навпаки, стала ще більш напруженою.

Содержание работы

ВСТУП…………………………………………………..………………….2
1. Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда: основні концепції ……………………………….…………………………. 3
2. Розвиток психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст………6
3. Психоаналіз 3. Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики……………………………………………………………12
3.1 Герменевтика і психобіографічний метод ……………………….14
4. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська………………………………………………………….……16
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………20
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….21

Файлы: 1 файл

психоанализ в критике.docx

— 53.91 Кб (Скачать файл)

План

    ВСТУП…………………………………………………..………………….2

  1. Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда: основні      концепції …………………………………….…………………………. 3             
  1. Розвиток  психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст………6
  1. Психоаналіз 3. Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики……………………………………………………………12 
      3.1 Герменевтика і психобіографічний метод ……………………….14
  1. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська………………………………………………………….……16

     ВИСНОВКИ…………………………………………………………………20

    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….21

 

Вступ 

В останні десятиліття  в українському літературно-теоретичному дискурсі зросла увага до новітніх методів вивчення художньої творчості. Зацікавлення літературознавців психоаналізом  вилилось у цілий ряд досліджень не лише в українській, а й зарубіжній теоретичній науці. Дочасні психоаналітичні  розвідки, що постали з набутків фройдизму, торкаються в основному  питань психопатологічного характеру. Значна увага приділяється вивченню психічних рис творчої особистості  письменника, включно зі страхами, неврозами, інфантильними бажаннями, едіповим комплексом і т. д. Особливо яскраво  це втілено в роботах українських  психоаналітиків першої третини  ХХ століття – таких, як С. Балей, Л. Виготський, С. Гаєвський, Є. Перлін, В. Підмогильний, А. Халецький, І. Хмелевський  та ін.

Втім, починаючи з 90-х рр. ХХ століття і до сьогодні, коли про психоаналіз почали знову відкрито говорити після півстолітнього замовчування, ситуація, здавалося, повинна була би кардинально змінитися, проте вона не тільки не покращилась, а, навпаки, стала ще більш напруженою. Досить гострого звучання набула проблема практики застосування психоаналізу до літературних явищ. З одного боку, ось уже протягом століття українські вчені широко послуговуються психоаналізом як одним із найбільш ефективних методів літературознавства. З іншого ж, русло наукового зацікавлення більшості сучасних дослідників залишається у межах фройдівських постулатів. Ці тенденції, зокрема, помітні у працях Г. Грабовича, О. Забужко, Н. Зборовської, С. Павличко, Л. Плюща та ін.

  1. Класичний («реалістичний») психаналіз З.Фрейда: основні концепції                                                                                                                                                                                                                                                            
 

ПСИХОАНАЛІЗ -  психологічна система, запропонована Зігмундом Фрейдом (1856–1939). Він виник спочатку як спосіб лікування неврозів і поступово став загальною теорією психології. Відкриття, зроблені на підставі лікування окремих пацієнтів, привели до глибшого розуміння психологічних складових релігії, мистецтва, міфології, соціальної організації, дитячого розвитку і педагогіки. Значний  вплив мав психоаналіз і на літературу взагалі та літературну критику зокрема.

Джерело конфлікту  криється в самих умовах людського  досвіду. Людина одночасно і біологічне, і соціальна істота. Відповідно до своїх біологічних схильностей  він прагне до пошуку задоволення  і уникає біль. Це очевидне спостереження  відоме як «принцип задоволення», що характеризує фундаментальну тенденцію людської психології. У організмі підтримується  стан психічного збудження, що примушує функціонувати так, щоб отримати бажане задоволення. Збудження, яке  спонукає до дії, носить назву потягу. Найглибша і значуща область людського розуму - це несвідоме. Несвідоме являє собою сховище примітивних інстинктивних роздумів плюс емоції і спогади, які настільки загрожують свідомості, що були подавлені, або витіснені в область несвідомого. Прикладами того, що може бути виявлено у несвідомому, слугують набуті травми дитинства,приховані ворожі почуття до батьків і подавлені сексуальні бажання, які ви не усвідомлюєте. Згідно Фрейду такий неусвідомлюючий матеріал в багатьох випадках оприділяє наше повсякденне функціонування.

Основні принципи психоаналізу:

Принцип детермінізму. Психоаналіз припускає, що жодна подія в психічному житті не є випадковою, довільною, ні з чим не зв'язаним феноменом. Думки, відчуття і імпульси, які усвідомлюються, розглядаються як події в ланцюзі причинно-наслідкових відносин, визначуваних раннім дитячим досвідом індивіда. За допомогою спеціальних методів дослідження, в основному через вільні асоціації і аналіз сновидінь, можна виявити зв'язок між поточним психічним досвідом і подіями минулого.

Принцип топографічного підходу. Кожен психічний елемент оцінюється по критерію його доступності для свідомості. Процес витіснення, при якому певні психічні елементи віддаляються зі свідомості, свідчить про постійні зусилля тієї частини психіки, яка не дозволяє їх усвідомити.

Згідно  динамічному принципу, психіка спонукає до дії сексуальними і агресивними імпульсами, які є частиною загальної біологічної спадщини. Ці потяги відрізняються від інстинктивної поведінки тварин. Інстинкт у тварин – стереотипна відповідь, зазвичай явно направлений на виживання і такий, що викликається особливими стимулами в особливих ситуаціях. У психоаналізі потяг розглядається як стан нервового збудження у відповідь на стимули, спонукаючі психіку до дії, направленої на зняття напруги.

Принцип генетичного підходу. По контрасту з ранішими концепціями детермінізму і топографічним і динамічним підходами, генетичний підхід – не теорія, а емпіричне відкриття, що постійно підтверджується у всіх психоаналітичних ситуаціях. Суть його можна виразити просто: які б шляхи не відкривалися індивідові, він не може піти від свого дитинства.

Концепція неусвідомлюючих  психічних процесів являється центральною  в описанні особистої організації. Однак на початку 20-х років Фрейд  переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: ід,его і суперего.

Ід. Слово "ід" походить від латинського "воно" і, за Фрейдом, означає виключно примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком в несвідомому. Згідно Фрейду ід - дещо темне,біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам.

Его (від латинського “ego”-“я”)- це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его намагається виразити і задовольнити бажання ід в відповідності із обмеженнями. Его отримує свою структуру і функцію від ід еволюціонує з нього і позичає частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповісти вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. На відміну від ід,природа якого виявляється в пошуках задоволення, его підкоряється принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки підходящим способом, або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому суспільстві.

Суперего. Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в її оточенні. Все це накопичується в процесі "соціалізації",мовою структурної моделі психоаналізу - за посередництвом формування суперего (від лат. "super"-"над"і "ego"-"я").

Суперего - останній компонент розвиваючої особистості, який представляє інтерналізовану  версію суспільних норм і стандартів поведінки.  
 
 
 
 
 

  1. Розвиток  психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст
 

Як і поведінку  людини, так і творчість Фрейд  розглядає з точки зору несвідомого. У роботі «Художник і фантазування»  він задається питанням, звідки творець  черпає теми для своїх творів. І  розмірковуючи, вчений приходить до міркуванню, що художники - звичайні люди, тому витоки їх особливостей потрібно шукати в дитинстві: «Не слід нам  пошукати перші сліди художньої  діяльності ще у дитяти?» [9]. Дитина і поет схожі в тому, що обидва фантазують (дитина в процесі гри, художник - протягом творчого життя) і будують світ за власними правилами, сприймають його цілком реально, але при цьому відрізняють його від дійсності. Різниця лише та, що виростаючи, дитина перестає грати, але починає фантазувати, він «будує повітряні замки, творить те, що називають" сни наяву "» [10]. 
Порівняння художника з дитиною у Фрейда абсолютно невипадково. На його думку, основу творчості складають фантазії автора, які пов'язані з витісненими бажаннями дитинства. Аналіз подібних бажань - предмет вивчення психіатра, тобто поет - такий же пацієнт, як і невротик. З тим лише відмінністю, що художник здатний сублімувати ці бажання. Сублімація можлива у випадку, коли принцип реальності у свідомості творця превалює над принципом задоволення. Мистецтво - «своєрідний спосіб примирення опозиційних принципів« реальності »та« задоволення »шляхом витіснення зі свідомості людини соціально не прийнятних імпульсів» [11]. Але, як пізніше зізнавався Фрейд, здатність поета до сублімації не піддається глибинному психоаналітичного розгляду. Психоаналіз здатний тільки розкрити спонукальні мотиви і механізми фантазування (творчості). 
У своїй творчості художник розгортає власні фантазії, знаходить заміну незадоволеним бажанням в світі фантазій. Творець підбирає такі образи в особистому несвідомому, які зможуть адекватно розкрити його інтимні переживання, пригнічені бажання, часто сексуального характеру. Часом образи є поетам уві сні.

Фрейд класифікував всіх авторів на дві категорії: хто  створює теми самостійно і хто  їх запозичує. Перші віддають перевагу психологічному роману з одним головним героєм, «до якого поет, не шкодуючи коштів, намагається привернути нашу симпатію і якого він оберігає, здавалося б, з особливою передбачливістю» [4]. Такі твори наводять вченого на думку про те, що герой роману і є сам автор, «Його Величність Я». Це яскравий приклад, коли творець сублімує свої інтимні переживання в текст. При цьому можливо два варіанти сублімації: опис головного героя як би зсередини - письменник ніби проникає у свого героя, або письменник схильний «розчленовувати своє Я на частини і персоніфікувати конфліктуючі устремління своєї душевної життя в декількох героїв» [1]. 
Другі користуються готовими темами, які дбайливо зберігаються в народних і міфологічних скарбницях. До типу заімствователей Фрейд відносить давніх трагіків і епічних поетів. Їх матеріал обробки - міфи, «спотворені залишки бажань-мрій цілих народів, вікові мрії юного людства» [6].

Кінець ХІХ  – початок ХХ століття ознаменований  зародженням студій над психологічною  природою творчості вУкраїні. Саме у цей період активно працюють дослідники Харківської школи, які  залучають психологічну методологію  до вивчення природи творчого акту та аналізу художніх творів. Вітчизняні психологічні дослідження, започатковані О. Потебнею та його учнями,можуть вважатися першими психологічними студіями у вітчизняномулітературознавстві.

Велику увагу  аналізу художньої творчості  приділяв у своїх дослідженнях, що з’явилися в 1892-93 рр., і Дм. Овсянико-Куликовський. Він цікавився феноменом творчості та аналізом текстів з точки зору психології митця, вивчав наукову та художню творчість, ліричне почуття (натхнення), психологічні типи митців та методи творчості. Джерелом творчості він вважав душевне життя автора. Він Б. Лезин та П. Енгельмейєр продовжують також пошуки стосовно механізмів творчості, а саме процесу взаємодії безсвідомого, підсвідомого та свідомого в психіці людини. Не використовуючи термінів, запропонованих згодом З. Фройдом, науковці Харківської школи описують процеси творчості як такі, що закорінені усферу несвідомого, застосовують до аналізу художнього твору біографічні відомості, тобто фактично формують вітчизняний психоаналітичний дискурс.

Предтечею модернізації  української культури є також Іван Франко. Він одним з перших відреагував на дофройдівський психоаналіз як вивчення феноменунесвідомого, опублікувавши статтю „Із секретів поетичної творчості”. І. Франко виводить психоаналіз з площини медичної у літературознавчу, даючи,таким чином, простір для формування психоаналітичного дискурсу увітчизняній науці.

Одночасно вітчизняним  науковцям стає відомим вчення про  психоаналіз З. Фройда і починається  активне осмислення нової теорії українськими дослідниками. Степан Балей  стає першим науковцем, що намагається  застосувати ідеї психоаналізу усвоїх статтях „Новий ідеалізм Айкена”, „Про поняття психологічної основи почування”, „Про різницю між почуваннями  осудними і представними”, „Про поняття  етичного добра і зла в сучасній філософії”.Також С. Балей застосовує психоаналіз і до вивчення української  літератури, досліджуючи творчість  Т. Шевченка („З психології творчості  Шевченка”). У своєму доробку науковець  аналізує психоаналітичну теорію З. Фройда, розглядає несвідоме як джерело  творчості. Також творчість Т. Шевченка у психоаналітичному руслі згодом досліджували Я. Ярема, А. Халецький. Послідовним  фройдистом виявив себе В. Підмогильний у роботі „Іван Левицький-Нечуй (Спробапсихоаналізи творчости)”. Звертаючи  увагу на непоширеність вчення З. Фройда, Підмогильний говорить, що саме цей метод дає можливість„відкрити  ті несвідомі джерела, що живлять  артиста і дають йому перший поштовх  до творчости...” [4, 281].

Информация о работе Психоаналіз у сучасній українській критиці