Матеріалістична концепція релігії

Буддизм прижився на японській землі  як релігія знаті, тоді як сінто залишався  релігією простолюдинів. Вислови сінто  були зрозуміліші народу, ніж буддизм  з його роздумами про круг причин, тобто про те, що день сьогоднішній є наслідком дня вчорашнього і причиною для завтрашнього. Середній японець сприйняв лише поверневий шар буддистської філософії, перш за все ідею непостійності і недовговічності всього сущого (стихійні лиха, яких зазнала острівна країна, сприяли такому світобаченню).

Сінто і буддизм… Важко уявити собі більш разючий контраст. З  одного боку язицький культ обожнення  природи і шанування предків, з іншого — обгрунтоване віровчення зі складною філософією. Здавалось, між ними неминуча непримирима боротьба, в якій чужа сила повинна або цілком поглинути місцеву, або, навпаки, бути відкинутою саме через свою складність.

Але не сталося ні того, ні іншого. Японія розчинила свої двері перед буддизмом. Дві зовсім не схожі релігії мирно вжилися і продовжують існувати. Проповідники буддизму змогли примиритися з вісьмома мільйонами місцевих святих, оголосивши їх втіленнями Будди. А для сінто, який одухотворює і наділяє святістю все, що є в природі, було ще легше назвати Будду одним з численних проявів божества. Замість релігійних війн склалося щось схоже на союз двох релігій. У сільських общин ввійшло в традицію будувати сінтоїстські і буддистські храми в одному місці — вважалося, що сінто надійніше захистить Будду від місцевих злих духів.

Таке сусідство дивує іноземців  і збиває з пантелику, адже важко  відрізнити сінтоїстський храм від  буддистського.

Характерна ознака сінтоїстського храму — торій, який схожий на ворота з двома поперечними перекладинами. Торій вважається національним символом Японії, бо це один з небагатьох зразків суто японського зодчества, що існував до іноземних впливів. В своєму початковому значенні слово "торій" перекладається як "сідало". Він ставиться перед храмом на згадку про легенду, яка розповідає, як Аматерасу образилася на свого брата і сховалася в підземній печері. Характерна ж ознака буддистського храму — статуї. Саме буддизм вперше возвеличив в Японії мистецтво скульптури.

Ще одна відмінність  храмів — доріжки до святині. Дорога до сінтоїстського храму завжди встелена дрібним камінням, в якому грузне нога. Таке незручне для пішоходів покриття має своє релігійне значення. Ці камінчики примушують людину думати лише про те, що в неї під ногами, і виганяють з її свідомості всі інші думки, тобто готують її до спілкування з божеством. До буддистського ж храму ведуть звивисті доріжки з пласких камінних плит.

Відрізняється і поведінка  відвідувачів перед храмом. Якщо, стоячи перед храмом, вони плескають в  долоні — це означає, що хочуть привернути увагу богів сінто. Коли ж мовчки нахиляють голову до складених перед грудьми долонями — це звертання до Будди.

Більшість віруючих японців  сповідують одночасно дві релігії  — сінто і буддизм. Таке яскраво  виражене проповідування двох релігій  навряд чи можна знайти в будь-якій іншій країні.

Чим же пояснити таке співіснування  богів? Як могли вони знайти місце в душі кожного японця, щоб мирно співіснувати? Відповісти на це можна так: завдяки своєрідному поділу праці. Сінто залишив за собою всі радісні події людського життя, віддавши буддизму події сумні. Якщо народження дитини або весілля відмічають сінтоїстськими церемоніями, то похорони і поминки предків відбуваються за буддистськими обрядами.

Новонародженого японця несуть спочатку в сінтоїстський  храм, щоб показати його місцевому богу. Коли проходить певний час і вважається, що небезпека дитячої смертності вже минула, дитину знову приводять туди. Обряд цей зберігся до сьогодні як свято "сім-п'ять-три". Пятнадцятого листопада кожногo року семирічних, п'ятирічних і трирічних дітей в усій Японії вдягають, як ляльок, в яскраві кімоно (дівчаткам до того ж рум'янять щічки і роблять високі старовинні зачіски) і дарують льодяники в вигляді стріл, що символізують довге життя.

Шлюб — також монополія  сінто. Весною і восени, особливо в т.зв. щасливі дні, біля кожного храму сінто обов'язково можна побачити молодят, сватів і родичів.

Сінто залишив за собою  і всі місцеві общинні свята, пов'язані з явищами природи, а також церемонії, якими потрібно починати яку-небуть важливу справу, наприклад: оранка чи жнива, а в наші часи — початок будівництва хмарочоса або спуск на воду танкера-гіганта.

Події і ритуали, пов'язані зі смертю — це монополія буддизму. Похорон, поминки, нагляд за кладовищами — це джерела прибутку буддистських храмів.

Єдине народне свято, пов'язане з буддизмом, це "бон" — поминальний день. Його відмічають в середині літа, причому роблять це весело, щоб утішити пращурів, душі яких, за легендою, повертаються побачитися з рідними. Існує звичай згадувати кожного померлого свічкою, яку пускають в плавучому паперовому ліхтарику вниз за течією річки.

Багатьох віруючих дивує  релігійна байдужість японців. Тут  не почуєш, щоб на Будду або інших  богів посилалися в своїх промовах державні діячі. Не дивлячись на величезну  кількість храмів, всі молитви зводяться до трьох речень:

—Хай обминуть хвороби. Хай збережеться спокій в сімї. Хай щастить у справах.

Ці три молитви вимовляються не звертаючись до певної релігії, а  просто як життєве замовляння.А священник  для японців — не наставник, як, скажімо, для католиків, а лише особа, що виконує на замовлення відповідні обряди.

Завдяки своєрідному  сусідству сінтоїзму, буддизму і  конфуціанства, коли жодне із світобачень  не переважало над іншими, не виключало  їх абсолютно і остаточно, в свідомості японців глибоко укорінилася ідея терпимості. В їх духовному житті завжди залишалося місце для діалогу. Кожна система вірувань або поглядів розглядалася як шлях до вершин мудрості, духовної досконалості, внутрішнього прозріння. Людина мала право випробувати будь-який з таких шляхів. На відміну від заходу, Японія майже не знала переслідувань єретиків, придушення будь-яких плідних ідей через те, що вони суперечать деяким священним книгам

Особливості православ’я.

     Православна Церква не має єдиного адміністративного центру. В кожній країні архієреї підчиняються предстоятелю церкви, який являється вищою інстанцією в управлінні церквою. Глобальні питання вирішують на Синоді.

Перевагу честі надають Вселенському Константинопольському Патріарху. На даний час патріархом являється Варфоломій І. Всі православні церкви перебувають у молитовному єднанні, а їх предстоятелем на Великому вході під час Літургії за всіх інших предстоятелів згідно порядку в динтаху. За Вселенським Патріархом збережено древній звичай надавати автономію та автокефалію іншим церквам.

   Східний напрям у християнстві  поділяється на дві великі  групи: Східні Православні Церкви  та Стародавні Східні Православні  Церкви. Ці групи мають єдину  канонічну практику та подібну  обрядовість. До давніх православних церков відносяться: Коптська Церква, Ефіопська, Сирійська, Вірменська та інші.

    До Помісних Автокефальних  Церков відносяться такі: Константинопольська,  Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Румунська,  Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Церква в Чехії і Словаччині та Православна Церква в Америці. /За динт. Рос. Ц-ви/.

   Із інших 15-ти церков  самостійність визнається лише 13-х,  а автокефальний статус ще  двох церков – в Америці  та Церкви в Чехії і Словаччині – визнається не всіма.

   Існує два динтахи –  Російський вище приведений та  Константинопольський згідно якого  шосте місце належить Сербській  Церкві, сьоме місце Румунській, восьме Болгарській, дев’яте  Грузинській і т.д. (крім двох  останніх).

До автономних Церков відносяться  Синайська Православна Церква, Фінляндська, Японська, Китайська, Естонська, УПЦ  МП та інші.

До Церков невизначеного статусу  відносяться: Македонська, УАПЦ та 4 УПЦ  КП.

   Місце в динтаху визначається  згідно древності церкви, статусу держави, кількості парафій, віруючих, часу надання автокефалії та інше.

На час Вселенського Церковного Розколу на Сході існувало шість  автокефальних церков: Константипольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська і Грузинська. Для вирішення певних питань в Церкві збирається Помісний собор.

Очолюються східні автокефальні церкви найчастіше патріархами або католиками з титулом „Святіший”, рідше  Митрополитами та архієпископами з  титулом „Блаженніший”.

   У випадку обрання нового  глави тобто предстоятеля Помісної Церкви повинні про це сповіщати Константинопольського Патріарха, а представник її повинен бути присутній на інтронізації нового Предстоятеля Церкви. Православна Церква визнає сім Вселенських соборів та догмати прийняті на них. У православ’ї існує три ступені посвячення: диякон, священик і єпископ. Парафії об’єднані у деканати у єпархію або Митрополію, єпархії і Митрополії у Патріархію. Монастир очолює ігумен.

 Сучасний  стан Українського Православ’я.

    У лютому 1989 року у Києві було створено Комітет по відродженню УАПЦ. 19 серпня 1989 року у Львівському соборі Петра і Павла протоієрей Володимир Ярема проголосив свою парафію автокефальною. 16 жовтня 1985 року єпископ Іоан Боднарчук виходить з підпорядкування Російської Ц-ви, очоливши УАПЦ. До УАПЦ почали переходити парафії РПЦ на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині та Волині. До кінця 1989 року УАПЦ мала понад 100 парафій. 31 березня 1990 року почалась перша висвята на єпископів для УАПЦ. У травні 1990 року Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію парафій УАПЦ, а в червні 1990 року було зареєстровано її статут.

     5-6 червня у Києві  відбувся Всеукраїнський Православний  Собор, де було затверджено  УАПЦ і обрано Патріархом Київським  і всієї України митроп. Мстислава.

    Архієп. Іоану дано титул  митроп. Львівського і Галицького.

    24 серпня1991 року Верховна  Рада УРСР проголосила незалежність  України.

1-3 листопада 1991 року було зібрано  з ініціативи Блаженнійшого Митроп. Філарета Помісний Собор УПЦ, який проголосив автокефалію, почавши переговори про об’єднання двох Українських Церков.

     27 травня 1992 року у  Харкові відбувся собор РПЦ  де усунено з посади предстоятеля  УПЦ – Філарета і обрано  на цю посаду керуючого справами  московської Патріархії Митроп. Володимира Сабодана.

         25-26 червня 1992 року у Києві у резиденції  Митроп. Філарета відбувся Всеукраїнський  Православний Собор, що об’єднав  УАПЦ та частину УПЦ в єдину  Помісну Православну Церкву. Цей  собор в історії носить назву об’єднавчий. Об’єднана церква почала називатись УАПЦ КП, статут якої був зареєстрований 10 липня 1992 року, державними органами.

      УПЦ яка була  у складі РПЦ отримала назву  УПЦ МП, на чолі з митроп. Володимиром.

     11 червня 1993 року відійшов  у вічність Патріарх Київський і всієї України Мстислав Скрипник. Помісний Собор УПЦ КП – 20 жовтня 1993 року обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Архієп. Володимира Романюка, уродженця с. Хімчин Косовського р-н.

     Після смерті Мстислава  від УПЦ КП відокремились Петро (Петрусь) архієп. Львівський прот. Володимир Ярема та інші. Вони вирішили обрати Патріарха і висвятили о. Володимира на єпископа у чернечому пост ризі Димитрій. 6 вересня 1993 року архієп. Петро і єп. Димитрій скликали Собор і обрали єп. Димитрія Патріархом Київським і прийняли назву УАПЦ. Реєстрація УАПЦ відбулась у березні 1995 року.

    14 липня 1995 року помер  Патріарх Володимир Романюк, а  20-21 жовтня 1995 року у Володимирському  Соборі відбувся Помісний Собор  УПЦ КП, який обрав патріаршого місцеблюстителя митр. Філарета Денисенка. Патріархом Київським і всієї Руси-України інтронізація якого відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському Соборі.

     Після смерті Димитрія  Яреми (25.02.2000) 14-15 вересня 2000 року  в Києві відбувся помісний Собор УАПЦ, де з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія був митрп. Костянтин (УПЦ в США), на якому було вирішено (не без участі Костянтина) не обирати Патріарха з метою об’єднання з УПЦ КП і вибрано предстоятелем УАПЦ митрп. Тернопільського і Подільського Мефодія, а керуючим справами Патріархії УАПЦ залишився архієп. Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко.

    Після Собору 26 архієреїв  УПЦ КП та 7 архієреїв УАПЦ підписали  лист до Вселенського Патріарха,  в якому сказано, що всі архієреї прагнуть єдності з умовою, щоб він надав визнання автокефалії.

    На даний час УПЦ  МП очолює Блаженні ший Митроп. Київський і всієї України  Володимир Слободан, який підпорядковується  Патріарху Московському і всієї  Руси Олексію ІІ. На даний час  на Україні Церква налічує 9047 громад, які об’єднані у 36 єпархій, 122 монастирі, 15 духовних навчальних закладів, 24 братства (на 2202 – 9640/92 релігійних організацій).

     УПЦ КП очолює „Святіший  Патріарх Київський і всієї  Руси-Ураїни Філарет Денисенко”. Церква становить 2878 релігійних громад, 30 єпархій на Україні, екзархію в Греції яку очолює митроп. Корсунський Тимофій Кута льянос, парафії в США, Німецький деканат УПЦ КП та в Росії. Таким чином Церква має понад 3000 парафій та 33 єпископи, 22 монастирі, 16 духовних закладів, серед яких Львівська та Київська ДА, філософсько-теологічний факультет при Державному Чернівецькому університеті ім.. Юрія Федьковича, семінарії та училища. 18 періодичних видань.